про Телесика, з якого намагалася приготувати смаженю, але сама опинилася в печі.
Справді-бо, у Долі, мабуть, є свої улюбленці. Адже чим пояснити, що одна Єва стала прародителькою роду людського, а друга – всього лише коханкою біснуватого фюрера, най земля за ним западеться! Одній Софії захоплений нею чоловік створив диво-парк, що носить її ім’я – «Софіївка», Умань, – інша ж Софія, не дурна і вельми зваблива, як на перший позір, спеціалізувалася на крадіжці чемоданів, за що й отримала прізвисько «Сонька – Золота Ручка» і закінчила свої дні на сахалінській каторзі…
Ох, Доле, Доле, і чому ти буваєш не до всіх представниць прекрасної половини роду людського прихильною?…
…Це не тільки Ігореві під час його втечі з ханського полону Бог указував путь. Пригадуєте:
Грає море опівночі.
Дощі з туманами ідуть:
В Руську землю
До отчого
Столу золотого
Бог Ігорю вказує путь…
Бог і їй, Єфросинії з далекого Галича, вказав путь до Сіверської землі, на пограниччя з немирними ворожими степами, де вона й мала звершити те, ще їй було визначено і Господом, і Долею, і самим Провидінням… Стати на віки Ярославною. Просто Ярославною…
А навколо тебе Ярославія —
Давньоруська сторона…
Тоді вона ще була давньоруською…
Хоча ті, хто тоді жив, так не вважали, як не вважали і мову свою давньоруською, як ми її з висот сьогодення титулуємо – для них вона була сучасною.
Як і їхня сторона.
Колись у поселеннях східних слов’ян почесні місця займали язичницькі святилища. Де-небудь на горбі чи на іншому якому узвишші, звідки відкривалася далина, на березі річки, під навісом чи й просто неба влаштовувалися капища – жертовники.
Споруджували їх із кам’яних плит, круглі чи овальні, але неодмінно звернені на схід. Навстріч першим промінням сонця.
У капищах завжди підтримували священний вогонь, і його полиски грали на мовчазних, часто набурмосених ідолах, що оточували капище, язичницьких дерев’яних богах.
Іноді капище влаштовували і в тіні священних дерев, чи й у гаях та дібровах – побіля могутніх дубів і старих дуплистих дерев.
Там повсюди лежало священне каміння.
Там були требища, на яких здійснювали треби. Вони пробуджували в людей священні почуття, там молилися хором, звертаючись до богів з проханнями, яким ніколи не було кінця-краю, чи із словами вдячності.
Треби були гамірними, здебільшого переростаючи в масові обрядові празники. Тодішні християни називали їх «кумирськими святами», «бісівськими грищами», «веселощами сатанинськими». На всі околиці ревіли труби, дзвеніли бубни і гуслі, чулося «гудіння» (гра на гудках) і співи бродячих скоморохів, відбувалися всезагальні «стрибання» і «плясання»…
Там приносили жертви з різного приводу (не помажеш – не поїдеш), але всі вони присвячувалися, звичайно
