я про це подумати, як відчув добрячий ляпас на своєму м’якенькому місці, і мені нічого не залишалося, як видати сигнал незадоволення. «Заплакав! Нарешті!», – радісно задзеленчав жіночий голос десь в іншому кутку кімнати. Саме цієї миті я вперше побачив білий Халат і величезні круглі очі: «Шістдесят сантиметрів! Оце пацан!» «По-перше, не просто пацан, а Марко, а по-друге, шістдесят сантиметрів – ледь не єдина позитивна інформація на сьогоднішній день. Доведеться-таки винайти пристрій, який вимірює дітей до народження».
Мене безсердечно поклали на якусь холодну поверхню. Тягали за ноги, руки, голову, начебто я – велика товста жуйка… «Майже п’ять кілограмів», – почув я ахання збоку. «А ви як гадали!» – гордо подумав я і з радощів випустив свій перший фонтанчик прямісінько у великі очі білого Халата. Думаєте, мене відпустили? А дзуськи! Поки Халат намагався з’ясувати ситуацію з очима, до мене взялися інші холодні руки. Мені зав’язали на зап’ястя якісь таблички і загорнули, мов цукерку, в пелюшку. Таким брутальним досі зі мною не був ніхто. Мене не на жарт дратували ці чіпкі пальці, звуки, холоднеча… «Мамо, де ти?» Я мусив вдатися до голосу. Я так заверещав, що мене відразу віднесли до мами. Нарешті! Я почув її м’який голос: «Привіт, Марку!» Вона пахла чимось солодким і знайомим. Мама торкнулася пальцями до мого чола, погладила носика. Я відразу затих і під знайоме та довірливе «тук-тук» ковтнув першу краплю молока як винагороду за сьогоднішній стрес. Зрештою, сьогодні був мій перший день народження і я таки заслуговував на відпочинок.
3. Іноді так важко бути чемним!
Іноді так важко бути чемним! Сподіваюся, ви мене розумієте. Особливо тоді, коли з твоїми друзями діється те ж саме. Ти зовсім не плануєш викидати коники чи пустувати. Усе виходить якось само собою. Ти вже навіть даєш мамі слово, що вона тебе лаятиме востаннє. Таке ж слово даєш і собі. Навіть застосовуєш автотренінг, щоб ще раз повірити у свої слова. А потім – бамц! – і все починається спочатку: заборона телевізора, ніяких ігор на татовому мобільнику, двадцять сторінок читання і т. д. А тут не прибереш на столі – і знову нове покарання. Мама щоразу щось видумує. Найгірше – це проґавити «Сімпсонів». Я ж не знатиму, що трапилося з Гомером після того, як він потрапив на невідомий острів, де збудував казино й бар. От Стасові добре: у нього є село. Там ніхто дітей не лає, спиш скільки хочеш, ганяєш у дворі до одинадцятої, і ніяких двадцяти сторінок читання! І телевізор дивися скільки хочеш! Не можу дочекатися, коли я також нарешті поїду у село.
Мої друзі – Стас Критик і Бодько Сливка – завжди на моєму боці. Так буває тільки тоді, коли йдеться про справжніх друзів. Без них моє життя було б сіре і нудне. Ще нудніше, ніж без кішки. Коли я про це розповів мамі, вона сказала, що я, як завжди, вигадую.
Повне ім’я Стаса – Станіслав, прізвище – Критик. У нього суворе прізвище, але він рідко кого критикує. Чого не скажеш про його бабусю у спілкуванні з дідом. Та Стасові це на руку. Хай що Стас не
