лоб незручно, – переконано відповіла Нінка, – а так, ніби до слова, можна. Хоча все одно збреше.
– А навіщо йому брехати?
– Як не брехати? – сказала Нінка. – Усе наше життя складається з того, що чоловіки брешуть, а жінки їм вірять. А цей ще й військовий. Йому б лише час згаяти, та й годі. А ти його так попитай, та ще й спробуй у документ зазирнути, хоча в їхніх документах теж нічого може не бути, це ж не паспорт.
– Отже, цілковита безпорадність? – запитала Нюра.
– Виходить, так.
– А я йому чомусь вірю, – сказала Нюра. – Несхоже, щоб брехав.
– Коли віриш, діло твоє, – байдуже мовила Нінка, – але я б на твоєму місці його одразу до себе не допускала.
– А хто ж допускає? – знітилася Нюра.
– А я й не кажу, що допускаєш, а можеш допустити. А вони, чоловіки, та ще й військові, в них звичка така – своє діло зробить, а потім тебе ж на кпини візьме.
Тут Нінка стрибнула до тину, бо на дорозі з’явилася Красавка, яка мчала галопом, а за нею, не відстаючи, біг маленький песик і відчайдушно гавкав. Красавка летіла просто на Нюру з такою швидкістю, що, здавалось, ніяка сила її не зупинить, але перед Нюрою зупинилась мов укопана.
– От сатана яка, – злякано сказала Нінка. – Гляди, Нюрко, аби не взяла вона тебе на роги.
– Нічого, мене не візьме, – відповіла Нюра впевнено і почухала Красавчин лоб між рогами. Та задихалася від швидкого бігу і дихала шумно, широко роздуваючи ніздрі.
– А моєї зарази щось не видно, – сказала Нінка. – Побіжу, коли б ще в город до когось не вскочила. Заходь погомоніти, – як завжди запросила вона. – Пісень поспіваємо, посміємося.
І пішла собі, помахуючи лозиною.
На зворотному шляху Нюра забігла до баби Дуні і купила в неї півлітра самогону. Вона боялася, що баба Дуня зачне розпитувати, для чого самогон, і придумала сказати, ніби має приїхати батько. Але баба Дуня сама вже скуштувала свого зілля так, що їй усе було нецікаво.
Коли Нюра подоїла корову і вийшла на ґанок, Чонкін скінчив уже останнього рядка і сидів на траві, палив.
– Стомилися? – запитала Нюра.
– Плювати, – сказав Чонкін. – Мені ця робота тільки за розвагу.
– Я там стіл накрила, – поборовши внутрішню ніяковість, сказала Нюра.
– Стіл? – у Чонкіна загорілися очі, але він ураз згадав про свій обов’язок і тільки зітхнув. – Не можна мені. З охотою б, та не можна. У мене он стоїть, – із досадою махнув він рукою в бік літака.
– Та, Господи, хто ж його зачепить! – гаряче сказала Нюра. – У нас тут такий народ живе – хат не зачиняють.
– Невже не зачиняють? – запитав Чонкін з надією. – І що ж, жодного разу не бувало таких випадків, аби хтось щось?…
– Та що ви, – сказала Нюра. – Я ось за все своє життя й не пригадаю такого. Це ще коли я геть маленькою була, ще до колгоспу, в Степана Лукова, він отам живе за конторою, кінь пропав, та й то думали – цигани, а потім знайшли його, переплив на той бік.
– Ну,
