відповіла вона. – Рівно о дев'ятій вечора ми виходимо в море. Ви з нами теж?
– Обов'язково. Але мені ще треба побігти додому перезарядити касети.
– Робіть це швидше, бо надвечір погано фотографувати.
Минуло години зо дві по обіді, старші соколинці вже встигли подрімати й повернулися подивитися на танці. Знов прийшов і професор. Біля нього стояв старий Махтей, курив свою люльку і щось розповідав. Танці не припинялись. В хатах, мабуть, не залишилося жодної людини. Анч сказав Люді, що йде по касети, і залишив танці.
Додому він пішов через виселок, несучи в руках апарат, футляр з касетами й портфель, який привіз йому Ковальчук з Лузан.
Люда потанцювала з червонофлотцями, але вже відчула втому й вирішила спочити. Вона сіла на камені поруч інших глядачів і почала озиратися, шукаючи поглядом Марка. Поблизу Грицько пробував танцювати в компанії однолітків. Дівчина покликала хлопчика й спитала, чи не бачив він Марка.
– Лежить під вербою, коло хати дядька Тимоша – ондечки. – Хлопець показав на вербу, метрів за триста від них.
Справді, Люда знайшла там самітного Марка.
– Чого ти скис? – спитала вона, підійшовши до нього. Хлопець зрадів, побачивши її біля себе. Проте видно було, що йому чогось досадно.
– Добре фотограф танцює? – спитав він.
– Чудово. Але сам він якийсь неприємний: мара його знає чому. А чого ти не танцюєш і взагалі став якийсь сам не свій? Весь Лебединий острів святкує, а тебе не видно.
– Положим, не весь. Батько мій маяка не покинув. Ну, і ще двох людей не видно.
– Кого?
– Знайди, хоча це й не так дивно, і рибного інспектора. Ти бачила його?
– Ні.
– Слухай, Людо, я от лежу й думаю про Шерлока Холмса. Ти ж читала про нього? Мені хотілося б зараз на якийсь час Шерлоком Холмсом стати. Як ти думаєш, чому цей фотограф у Ковальчука спинився?
– Не знаю.
– Я теж не знаю. Але мені не подобається ні він, ні Ковальчук. Кілька днів тому…
І Марко розповів про свої спостереження над поведінкою Ковальчука в Лузанах та про випадок з іноземцем і газетою.
– Отже, я вирішив наглядати за цими людьми.
Люда сіла біля Марка, і вони балакали понад годину, перебираючи в пам'яті різні випадки підозрілої поведінки Анча й Ковальчука. Власне, нічого такого вони не пригадали, але сумнів зростав.
– Треба й далі стежити, – зробив висновок Марко.
– Знаєш що, – сказала Люда, – я думаю, нам допоможе Знайда.
– Це правда.
– Хочеш, підемо зараз до Ковальчука й запросимо Знайду на свято. До речі, довідаємось, де інспектор.
– Гаразд.
– Тільки давай іти так, щоб не зустріти Анча. Він пішов туди перезаряджати касети.
– Щось довго його немає, – зауважив Марко. – Скоро сонце зайде, яке ж тоді фотографування?
– То
