двотомник Трохима Зіньківського.
– Ого! – Магула захлинувся повітрям і замахав руками. – Знаєте, кілько мені давали за Трохима? Сто! А ви хочете за тото…
Магула знову поринув у своє похитування та прицмокування, але пояс вартував свого. Бумблякевич повертався з книжкою Чупринки і двома томиками Зіньківського, думаючи, яке це горе для його мами, що Мальва померла. Померла вона по операції, вночі, коло неї сиділи її батьки… Мальва ще сказала до них: «Дайте лікареві гроші… Як візьме, то це буде значити, що має надію мене вилікувати…»
– І дали йому гроші? – спитала мама.
– Так, дали… І він взяв… То було ввечері… А вночі вона вмерла…
– Боже… Боже… Боже… – шепотіла мама.
На блідім і висохлім її обличчі малювалося таке невимовне горе, що він уже не міг пробачити собі цієї дурної вигадки… Хто знав, що мама так перейметься?
6
Бумблякевич перегорнув сторінку…
В журбі живу, в журбі сконаю,
В опалім листі мій кінець,
Сльоза тече по небокраю
У чашу сплющених сердець.
Дзвенить в самотньому падінні
Сльоза опальна і гірка,
На перехресті жовтих ліній
Тремтить відкушена рука.
І очі котяться по колу,
Й ніхто спинити їх не міг…
Лиш серця зламана підкова
Сивіла в поросі доріг…
7
– Я мушу піти до неї на похорон, – вперлася мама. – Я мушу піти… Вона мені як рідна…
Мама вбиралася тепер тільки в чорне. Завтра мав бути похорон, і Бумблякевич ламав собі голову, як має виплутатися з прикрої ситуації.
– Мамо… подумай сама, як би то було, коли б ти когось ховала, а якісь зовсім чужі люди крутилися під боком?
– Та же ти не зовсім чужий, сину…
– Чужий… Вони ніколи мене не бачили. Може, й не чули ніколи про мене.
– Тоді ми станемо збоку… Ми будемо стояти збоку і спостерігати… Але я мушу там бути… Адже ти підеш?
– Я піду… але… так само збоку…
– В котрій годині ховають?
– Я ще не знаю…
– А де?
О господи! Де?
– На Личакові.
– Ов, то мусять мати добрі гроші, щоб аж на такім цвинтарі… Як мені шкода, що ти на ній не вженився… Був би-сь тепер багатим удівцем. То такой ліпше, як старим парубієм.
– Що ви таке говорите?
– Ну-ну, я кажу як мама…
На щастя, того дня на Личакові мав бути похорон. Бумблякевич спеціяльно їздив на цвинтар і випитав гробаря. Ховали, щоправда, стару бабу, маму якогось каґебіста, що навіть для цієї нагоди купив місце на цвинтарі. Місце було далеко не вільне, бо там когось поховали ще до війни, але гроші є гроші, і гробар уночі розгаратав молотом гробівець. Каґебіст був щасливий – зліва від мами буде лежати колишній граф, а справа – теперішній генерал. Колишнього графа з часом можна так само ліквідувати як клас і забити місце для
