під ним та чорніла одинока смерека. І ось та смерека закурилась і почала рости. Росте та й росте – і ось виступив з неї якийсь чоловік. Став на полянці, білий, високий, і гукнув назад себе у ліс. І зараз вийшли з лісу олені, один за другим, а що вийде новий, то роги у нього все кращі та веселіші. Гуртом вибігли серни, потремтіли на тоненьких ногах та й почали щипати траву. А що розсиплються серни, то ведмідь їх заверне, отак як вівці вівчарка. А той білий пасе – ще й погейкує на худібку. Тут раптом звівся вітер, а те стадо як пирсне, так і пропало. Отак як би хукнув на скло, воно запітніє, а потому щезне усе, наче нічого не було. Він показував іншим, але ті дивувалися: «Де? Сама лиш мряка».
За два тижні «великий» – так вівчарі пошепки називали ведмедя – зарізав ще п’ять корів.
Часто нéгура[24] заставала вівці у полонині. У густій мряці, білій, як молоко, все пропадало: небо, гори, ліси, пастухи. «Ге-ей!» – кликав Іван перед себе. «Ге-ей!» – відзивалось глухо на його поклик, як з-під води, а звідки, де був той, що кричав, – невідомо. Вівці сивим туманом котились попід ногами, а далі пропадали й вони. Іван йшов безпомічний, простягши руки перед собою, наче боявся на щось наткнутись, і кликав: – «Гей!..» – «Де ти?» – обзивалось вже ззаду – і Іван мусив ставати. Стояв безпорадний, згублений у липкому тумані, і коли прикладав до уст трембіту, щоб обізватись, другий кінець трембіти розпливався у мряці, а здушений голос її, тут же на місці, падав йому під ноги. Так вони розгубили кілька овечок.
«Вуйко» роздер ще дві корови, але то було востаннє: добирався вночі до стаї та й настромився на кіл. Тепер його шкура сушиться на кілках і на неї брешуть собаки.
Часом била на полонині пловá. Святий Ілля воювавсь з тими – цур їм та пек! Так блискав мечем і так гримав з рушниці – свят єси, Господи! – що лупилося небо та западало на гори, а щойно лусне, то щось чорне за кожним разом зів’єся туди-сюди – та й шусть під камінь… Він, щез би, глумиться Богові, підставляє свою гузицю, а вівчареві біда: страху набереться, ще й змокне до нитки…
У Петрівку упали зими – і то такі тяжкії, що три дні не сходив сніг. Тоді розчахнулось багато овечок…
Зрідка приходили люди з долини, їх обступали, питаючись навперейми:
– Що чути селом?
І, як ті діти, слухали прості оповідання про те, скільки люди вробили сіна, що буришки[25] нема, кукурудзи ріденькі, а Мочарникова Ілена померла.
Потому всі разом пили за здоров’я маржинки, гості набирали у бербениці бриндзи та в мирності знову спускались в долини.
Вечорами біля стаї палали вогні. Вівчарі скидали з себе одежу та трусили над ними воші або, зібравшись докупи, зголоднілі за літо без «челядини», вели безконечні масні розмови. Їх регіт покривав навіть сонні зітхання худоби.
Іван, перше ніж облягатись, кликав до себе Миколу, завжди співучого і говіркого:
– Мико!.. Ходи д’ мені, браччіку!..
Туман.
Буришка – картопля.
