він перегодом.
– Та вже не будемо торгуватись… Кажіть ціну…
– Три карбованці дасте, – відповів Яким.
– Тату, – обізвався Василько тремтячим голосом, – таж то моя ялинка, ви її подарували мені ще тоді, як мене похвалив учитель.
На блакитні очі в білявого Василька набігли сльози. Йому жаль стало зеленої стрункої ялинки, що одна звеселяла зимою садок. Батько глянув на сина. Василько замовк, прочитавши в тому погляді невимовний смуток.
– Добре, я дам три карбованці, – обізвався чоловік, – але мусите приставити ялинку сьогодні, бо пани ще хотять прибрати її на вечір.
– А як її приставити, коли я слабий, а хлопець малий ще, – сказав Яким.
Чоловік глянув на Василька.
– Не так-то вже й малий ваш хлопець… Та й недалечко їхати – годину… Завидна завезе, завидна й поверне…
Яким подумав і махнув рукою.
– Якось воно буде… містечко не за горами.
Чоловік дав задаток, розказав, куди завезти ялинку, і пішов.
Яким трохи повеселішав: за три карбованці можна було викупити від шевця жінчині чоботи. Хвалити Бога, Олена не ходитиме на свята в подраних чоботях.
Він одягся, узяв сокиру й подався в садок. За батьком побіг і Василько.
В садку лежав глибокий сніг. Якимові ноги, узуті в здорові чоботи, глибоко поринали в сніг і лишали за собою цілу низку ямок. Василько то стрибав у ті ямки, то розгортав ногами білий пухкий сніг. Чорні, голі дерева стояли в садку, настовбурчившись замерзлими гілочками, і, наче мертві, не ворушилися од вітру. Під деревами, на білому, як цукор, снігу, сіткою лягла тінь. Аж ось здалеку зеленою глицею заманячила ялинка. Василько з батьком підійшли до ялинки.
Їм обом жаль стало молодого деревця. Струнке, зелене, веселе, воно маяло гілочками, наче раділо гостям… Яким підійшов ближче, замахнувся сокирою і вдарив по стовбурові. Ялинка затремтіла від низу до вершечка, наче злякалася несподіваного лиха, і кілька зелених глиць упало на сніг. Яким рубав, а ялинка тремтіла, як у пропасниці. Василькові здавалось, що вона от-от застогне. Аж ось деревце похилилося, хруснуло і, підтяте, впало на сніг… Василько мало не плакав з жалю. Він бачив, як батько взяв ялинку за стовбур, закинув на плечі і поніс. Вершечок з ялинки волікся за батьком і лишав по снігу довгу, мов стежечка, смужку. Василько глянув на свіжий пеньок, і дві сльозини скотились йому по щічках. Він не міг бачити того пенька, того місця, де за хвилинку перед цим стояла його ялинка, і почав нагортати снігу на пеньок. Незабаром з-під купи снігу не стало видко пенька.
– Васильку, го-ов! а йди сюди! – гукнув з подвір’я батько. Василько побіг до батька.
– Лагодь, сину, сани, відвезеш ялинку. Та хапайся, сину, бо вже ген-ген з полудня, а треба вернутись завидна… Коли б ще снігу не було, – казав Яким, удивляючись у край неба, – наче хмара насувається. Не гайся, Васильку, не гайся, бо нерано…
На стареньких санях лежала вже ялинка. Василько почав лагодитись
