ранку, країно! – вийшла зi свого закутка, загортаючись у халат та мружачись на сонечко у вiконних шибах. – Ти не уявляєш, як давно я так добре не висипалася…
I почався чудовий день, наповнений подiями та новими враженнями.
Пили каву, зварену на печi…
– Знаєш, як у нас зветься верхня частина печi? Блят, – попередила Марiя. – А цей маленький банячок – ринка…
Задоволення вiд кави з учорашнiми смаколиками присмачували теревенями. Люблю такi блаженнi ранковi хвилини, коли можна потiшити себе фiлiжанкою запашної кави iз книжкою у руках або споглядаючи, що дiється за вiкном. Або розмовляючи з подругою нi про що.
…У саду пiд деревами збирали золотисто-коричневi шерехатi яблука i такi самi золотисто-коричневi шерехатi опеньки. Розповiм у місті – не повiрять. Несподiване поєднання було досконалим, як нашi експериментальнi смаколики часiв студентства. Я зрiзала мiцнi цвяшки плямистих грибiв i вiдправляла їх у плаский кошик без ручки. Вiн був старий, темний, обламанi гiлочки навсiбiч стирчали з плетива його нерiвних бокiв.
Вибирала з трави стиглi паданки ранети, наповнювала ними ще один кошик – iншої форми, новiший, з двома вухами. Часом рука помилялась – кiлька опенькiв опинялися в кошику з яблуками. Або навпаки.
По мiцних сходах вилiзли на горище – я би затрималась у цьому запилюженому царствi сiльської екзотики надовше, але нас чекала робота. Стягнули звiдти сухi кукурудзянi плетiнки та, взявши межи ноги кошики, повсiдалися лущити кукурудзи курам. Марiйка не запитувала, чи хочу я терти один об другий кукурудзянi штурпаки, не вибачалася за незручностi, не говорила нiчого зайвого та меншовартiсного, жодних «ось бачиш, як живемо…». Була їй вдячна за душевну мудрiсть та правильний тон.
Вона безпомилково визначила, що саме побутової простоти та незвичної для рук простецької роботи потребувала я зараз. I я слухняно бралася за все, що пропонувала менi Марiйка. Наполегливо трощила жорсткi рядочки жовтих кукурудзяних зубiв, намагаючись ставити штурпаки навскiс один до одного – i тодi зерно сипалося додолу не рiдким градом, а зривалося яскравою зливою. Чим вiдчутнiше болiли долонi та пальцi, тим легше ставало на серцi й свiтлiше на душi.
– Розпали пiч, – сказала Марiя, прибираючи кошики. – Грибну юшку зваримо – пiдемо на гору. Вмiєш пiч розпалювати?
Думала, що вмiю. Нiчого складного – те саме, що вогнище в походi розпалити. Та виявилося, тут є свої секрети. Перш за все – витягнути шубер, тобто заслонку, в димоходi. Її можна повернути на мiсце, лише коли дрова в печi прогорять, бо iнакше можна вчадiти.
Аби запам’ятати нове слово, подумки причепила його до Шуберта: композитор без Т – шубер. Витягнути шубер, пошарудiти коцюбою в печi, аби зола просипалася крізь решiтку донизу, i маленькою шуфлею-совком, розрахованою саме на ширину нижнього отвору, повитягувати золу у вiдро. I лише пiсля цих приготувань розкласти на пожмаканий газетний папiр у звiльненiй печi тоненькi трiски. Зверху – полiнця.
Зробила все за iнструкцiєю, та дарма. Знов
