те саме морозиво кульками у креманках iз нержавiйки i такий самий молочний коктейль, який ми тут замовляли пiсля примусових шкiльних вiдвiдин «Запорожця за Дунаєм». Новому власниковi вдалось обiйтися без змiн, а тепер уже й не варто нiчого змiнювати, бо особливiсть «Пiнгвiна» у його випадково збереженiй атмосферi дитинства кiлькох поколiнь львiв’ян. Тепер саме цю випадково збережену старомоднiсть слiд пiдкреслювати й подавати як раритет.
На площу Ринок пiшла через пасаж Андрiоллi. Туристи фотографували його побитi столiттями принади, нацiливши об’єктиви вгору, на рiвень внутрiшнiх балконiв з розвiшаною бiлизною, на вiкна з вазонами алое. Замовила кави, комфортно почуваючись за вiльним столиком у режимi споглядання. Подивитися є на що.
Он бабусi, точнiсiнько як дiвчата-школярки, завзято обговорюють новини, не помiчаючи нiчого навколо. Дивакуватий пан у клоунськiй кепцi театрально жестикулює, розмовляючи з трьома котами, що дрiмають на входi, який веде просто з вулицi у квартиру.
Коли минулого разу приїжджала додому, в компанiї львiвських художникiв ми вивели формулу взаємозв’язку мiж наявнiстю мiських дивакiв та здоров’ям мiста. Сидiли на Вiрменцi за столиком, винесеним на вулицю. Мiй приїзд до Львова збiгся з перебуванням у рiдному мiстi художника Юрiя Чаришникова. Вiн давно жив в Америцi, але за будь-якої можливостi приїжджав додому, працював тут i знову повертався в Штати.
Заслухалися тодi одного мiського вар’ята. Вiн усмiхнувся менi здалеку, я вирiшила, що то знайомий – i привiталася. Сприйнявши це як запрошення, пiдiйшов до нас – дивний, незграбний, бурмочучи на ходу: «…У ваннi короп золотистий плюскоче, наче з пiни панна…» Дочитав увесь вiрш до кiнця i, усмiхнувшись, без паузи видав про «молодiсть тверду i кучеряву…». А тоді: «Мов птах, спiває телефонна трубка…» І далі: «Лежу, мов мудрий лис, пiд папоротi квiтом…»
Дiрку пiд пахвою в пiджаку було видно щоразу, коли декламатор робив змах рукою. Коньяк на нашому столику його не приваблював, вiн потребував слухачiв. Тверезий, безпосереднiй як дитина, читець, мабуть, був лiтературознавцем або актором, що з’їхав з глузду. Пiшов вiд нас, жестикулюючи та бурмочучи пiд нiс досконало вибудуванi фрази про поезiї Богдана-Iгоря Антонича. Проводжаючи його поглядами, ми вивели закономiрнiсть: наявнiсть фрикiв свiдчить про духовне здоров’я мiста. Бо за тоталiтарного устрою спостерiгається або вiдчутний дефiцит дивакiв на вулицях, або ж цiлковита їх вiдсутнiсть.
«У Нью-Йорку кiлькiсть фрикiв – найпомiтнiша серед усiх вiдомих менi мiст, – навiв аргумент зi свого заокеанського життя Чаришников. – У Нью-Йорку аж зашкалює». Ми тодi договорилися до того, що по сутi кожен із нас фрик, бо дiапазон нормальностi в нашому сприйняттi набагато ширший, анiж у тих, котрi вважають себе нормальними.
…Мене видзвонила колишня однокласниця, я погодилася на зустрiч, але згодом пошкодувала. Її цiкавив лише власний бiзнес та кориснi зв’язки, усi розмови крутилися довкола цього. Вона займалася газом, працювала в посередницькiй фiрмi. У школi, наскiльки пам’ятаю, мала твердi «трiйки» з усiх предметiв, а тепер
