style="font-size:15px;"> Прошептавши сі слова, він жде.
Мряка висить над селом, не здіймається ще. Вона чи не спиняє дитині вступ. Чи се заповіт, що і його судьба така туманна колись жде?
Сонце от вже туй-туй зійде, туй-туй розжевріється, а туман не уступає.
Нараз… що се?
З противної гори, відділеної від нього лиш невеликою долиною, обзивається голос трембіти.
Так зрання?
Так. Се справді голос гірської трембіти, яка щось заповідає сумно і протяжно, мов виразний жаль. Андронаті здається, що її голос всім своїм смутком звалюється на нього. Вокруги тихо – жодна деревина не рушить вітами, а голос трембіти заєдно ішов верхами. Так, як він.
Андронаті не здержався і сплакав при звуках сеї трембіти. Недобре віщував сей шум трембіти поранком. Андронаті глянув на сонце. А воно вже висувалося з-за якоїсь гори, жевріючи кров'ю, пишне, осліплююче. Туман в долині рідшав. Тоді він встав і спустився в долину. В долину, ще вдруге подався, до гори. Там, не надто високо на горі, стояло пишне обійстя, що вже своїм видом зраджувало багатство. Вокруг нього, як і досі лісом, все ще сон. Тоді він приступив нечутним кроком до призьби і поклав на неї обережно білого сплячого внука.
Сам оглянувся.
Чи в добру годину поклав хлопця? Не знати.
Господи боже, дай, щоб в добру…
А далі… чи об'явить що долю дитини?
Ніщо не відповіло на його думку. Вокруги тихо і тихо. Ні шелесту, ні руху, ні шуму. Сказано, сам сон ще дихав. Поранкові тумани здіймалися зніжна вгору і все перед його оком закрили.
Коли вернув назад на свою дорогу, стрінув на стежці якогось чабана. Вмить задержав його.
– Чому ще перед сходом сонця десь трембіта обзивалася? І не то, щоб обзивалася, а ридала…
– Мабуть, якийсь багач помер. Бідний не має овець і полонин, то за ним не буде трембіта жаліти, – відповів чабан коротко і почав окриленим кроком спускатися з гори.
– Го-ов!! – задержав його ще на хвилину Андронаті, відійшовши вже кілька кроків. Чабан станув неохоче:
– Чого вам?
– Чиє се обійстя… он то на невисокій тій горі, з стогами сіна близько хати? – спитав, указуючи на ґаздівство, де зоставив внука.
– Се… першого багача в нашім селі. Не знаєте?
– Ні. Я чужий.
– Михайла Дончука… – додав ще чабан.
– А діти має?
– Ані одного. Та зате сотки овець і стадо коней. Там… – і, не доповівши словом в поспіху почате речення, чабан зробив лиш рукою рух, що «в багача гаразд неабиякий…», і зник межи деревами.
Пішов і Андронаті, не оглядаючись більше, утерши сльозу з очей, що насилу втиснулася в очі.
Ішов морем живичного запаху, що розходився тут чистим ранішнім воздухом. Смереки наче злінивіли в нім, наче з сонливості всякий рух забули.
Десь високо під небом кружляли самітно плавким летом тут і там два хижуни
