хліба, чи покачається в калюжі… Лишенько! То не огонь паше, то лице Мотрине; то не іскри сиплються – то її кльони й прокльони та духопелики… Інша мачуха здержує руку над пасинком, а Мотря, розпалившись, не вміла здержувати над рідним сином.
Та не такий же й Чіпка вдався, щоб його можна було бійкою спинити. Спершу-таки боявся матері, а далі – звик уже й до бійки, хоч як вона глибоко іноді в серце впивалася, до живих печінок доходила… Ой, злий же він був тоді! Ой, лютий! Він би зміг, – матері очі видрав або сам собі що заподіяв, якби не баба… А то вона, її тиха мова гасила його лютощі. Як почне бувало його умовляти, – та словом, як повивачем, зів’є… За те Чіпка любив бабу: душі не чув у їй. Що баба не скаже, усе послухає. А матері не любив і не слухав… Од бійки то сховається, то втече; а послухати – не послуха. Не раз Мотря з серця гірко плакала…
IV. Жив-жив!
Отак жив Чіпка, ріс, виростав у голоді та в холоді, у злиднях та недостачах. І все сам собі, як палець. Другі до дітей, до гурту, а він знай самотою, самотою… Забереться було у бур’яни, нарве квіток, назбира кузьок та й грається ними нишком. А до людей, до дітвори – ні! Чіпка мав добру пам’ять: з неї ніколи не виходила думка, що він «виродок»; він ніколи не забував бабиної ради… Собі на лихо, рядом з добрими думками, в малому серці ворушилося щось недобре, невпокійне… Розбуджене, воно не давало йому забутися, ніколи не прощало нікого, коли бачило яку помилку… І росло лихо в його серці – і виростало до гарячої відплати, котра не зна ні впину, ні заборони… Не було тоді нічого, перед чим би він оступився; яка б страховина перед ним не вставала – не злякати їй його відважного духу, упертої думки, палкого серця… Такому нема на світі нічого такого, чого б він злякався. Ні Бог, ні люди не страшні йому… Бог страшний злому, а Чіпка дума, що він добрий, а лихі люди його дратують…
Ось йому минуло дванадцять літ. Восени радиться Мотря з матір’ю:
– Чи не наняти б нам Чіпку хоч за харч служити?
– Я вже й сама думаю, – каже Оришка. – Тільки куди він годний? Якийсь нелюдний, неговіркий, якась тума з його… І з дітьми він не поводиться, як другі, – усе самотою, усе собі дома…
– Що ж його на світі робити? – журливо одказує Мотря. – Уже ж всяк баче, як я працюю… Та що моя праця? Силу витратила, здоров’я збавила, а тільки що з голоду не мремо… Якби його наняти, – хоч би менше з’їжі… все б таки хоч на одежину зосталося!
– Як знаєш, дочко.
Пішла Мотря питати місця. Незабаром і знайшла. Багатий козак Бородай шукав хлопця до скоту. З ним вона й умовилась.
– А збирайся лишень, Чіпко, на завтра в найми, – каже, вернувшись увечері, Мотря. – Годі вдома сидіти та хліб переводити, – пора й самому заробити!
Чіпка – руками й ногами! Та вже Оришка – давай його умовляти: стала йому вичитувати їх гіркі недостачі та нужди. Послухав Чіпка, пішов. Приняв його Бородай на зиму за харч та одежу. Вернулась
