Аристиде, Аристиде! чи можна ж його забути? – сказала Зоя, мішаючи дійсність з мрійними згадками. – Які там кітри! яка айва! А квітки! які там рожі! такі завбільшки, як блюдечка. Виноград такий завбільшки, як сливи.
– А лелії, мабуть, такі завбільшки, як цідилки, – сміялась Надя.
Селаброс осміхнувся.
– Яка гарна була ваша мама панною! як намальована! – сказала Зоя, піднявши голову.
Вона придивлялась до Аристидового лиця й неначе чекала очима в його лиці слідів краси його матері.
«Гарний, як і його мати була гарна! От була б пара для моєї Наді», – подумала Зоя. Вона й забула за двох смирнських агентів, що балакали собі стиха коло вікна.
– А! просимо до варення! – згадала Зоя, обертаючись до греків.
Греки встали й несміливо приступили до стола, неначе школярі; очевидячки, їм було якось ніяково перед європейцями. Селаброс вичистив мисочки з варенням так, що старим грекам зосталось тільки по одному волоському горішку.
– Як же тепер живе ваша мама? – спитала Зоя в Аристида.
– Держить маленьку крамничку з тютюном та й живе сяк-так. Я посилаю їй потроху з свого заробітку, – сказав Селаброс.
– І добре робите! Ви добрий син моєї Єлени Кипрі, – сказала Зоя.
«І розумний, і красно й поетично говорить, ще й, знать, добрий», – подумала Надя.
– Ото й мій батько колись мав крамничку з тютюном в Кишиневі, як усі наші греки, – обізвалась Зоя, – але я вийшла заміж. Батько вмер. Мій чоловік служив за урядовця й не звелів мені торгувати. Купили ми невеличкий виноградничок та клапоть поля під огород та й проживали сяк-так.
– Продали крамницю, то й добре зробили, – сказала Надя. – Не знаю, як ви думаєте, а я думаю, що магазини, крамниці, залізні дороги повинні бути громадським, а не особовим добром, інакше це буде зловжиток, експлуатація однією особою цілої громади.
– І я так думаю. Я багато читав про це питання, багато думав, гм… багато думав і в цьому пересвідчився, – сказав Селаброс.
Селаброс говорив це усе, як кажуть, на вітер: йому було байдужісінько за ті питання. Він тільки хотів показати перед Мурашковою, що знає багато сьогочасних питаннів і цікавиться ними. Надя щиро йняла йому віри.
«Він з наших…» – подумала Надя Мурашкова.
– Ви думаєте зовсім так, як і я. Економічні питання повинні б мати в житті перше місце, – сказала Надя.
– Я цього не тямлю, – сказала Зоя. – По-моєму, хто торгує, той повинен і гроші собі в кишеню класти.
Селаброс і Надя осміхнулись. Вони сміялись з старої Зої, як з малої, нічого не тямущої дитини.
Ця розмова, мабуть, була для Зої не дуже цікава; вона встала й вийшла, щоб подати гостям чай.
– В нас скрізь здирство, – почав Селаброс. – Я давно задумувався над цим принципом, багато перечитав за це книжок.
– Я з вами згоджуюсь зовсім: от хоч би й наші басарабські пани… бодай не казати, – сказала Надя. – Живуть
