боки тієї картини висіли портрети Моцарта й Бетховена. В гостинній було чисто, як у віночку. Маруся сиділа на канапі і шила сорочку. Жмути білого полотна жужмом вкривали її коліна і спадали хвилями додолу. Світ од вікна наскрізь пронизував полотно, і білі одлиски сипались на чорняву голову, на рум’яні Марусині щоки. З-за білих хвиль ще ясніше блищали Марусині великі карі очі; чорні брови здавались чорнішими, рум'яні губи – червонішими. Маруся встала з канапи і привіталась до Ломицького. Він узяв стілець і сів коло стола проти неї.
– От і спасибі вам, Дем'яне Антоновичу, що ви не поцурались нашої хати. Посидимо, побалакаємо. А я оце за роботою, – сказала Маруся, – звичайне жіноче діло.
– Як я бачу, ви не любите дурно сидіти згорнувши руки, – сказав Ломицький.
– Нам не можна сидіти згорнувши руки – треба робити. Та я й не люблю дурно сидіти; без роботи мене нудьга бере, – обізвалась Маруся, затягуючи нитку в ушко голки.
Ломицький озирнувся кругом. На його повіяло спокоєм хатнього тихого життя. Стінний годинник цокав десь в кімнаті за дверима одномірне. На столі перед Марусею були розкидані ножниці, катушки ниток, червоні пасма заполочі, валялись обрізки полотна. Через вікна було видно старі абрикоси, старі волоські горіхи в невеличкому саду.
«От тут би осістись мені на ввесь вік! – подумав Ломицький. – Марусина мати має хоч старий і невеличкий, але свій власний дімок, має садочок. Знаю, що вона позичила десять тисяч одному молдавському панові за чималі проценти. Маруся гарна, здорова, робоча, хазяйновита. Замкнувся б от тутечки в хатньому житті… забув би усякі громадянські питання, ні в які соціальні справи не втручався… щоб мене ніхто не зачіпав. Знав би свою службу, хоч і неприємну, і годив би начальству… І жив би собі з Марусею тихо, спокійно, ні в що небезпечне не вмикуючись…»
– Чого це ви задумались? – спитала в Ломицького Маруся.
– Це на мене повіяло спокоєм в вашому домі. Як у вас світло та чисто, – сказав Ломицький, – яка гарна старинна картина! заграничної давньої роботи? – спитав Ломицький, дивлячись на швайцарський горяний вигляд чудової роботи, в здорових рамах.
– Це ще мій дід привіз з-за границі. От покрутіть отой цвяшок збоку рамок: механізм заводиться, як в годиннику, – сказала Маруся.
Ломицький встав і завів механізм. Вода з бісеру заворушилась і ніби потекла з гори в долину і впала під млинові колеса. Двоє коліс, викладені з ниток чорного бісеру, почали крутитись. Тихо, без шуму падала вода з гір. В хаті стало тихо, тільки годинник за дверима цокав одномірно. Ломицький почував, що ця тиша, ця мертвота дуже сприяє його втомленим, пришибленим, змалку пригнобленим нервам, прибитим ще замолоду втомою од великих лекцій, од мертвоти класичних мов, од суворої дисципліни. Пришиблені слабкі нерви потребували мертвого спокою. «Ця картина – ідеальна емблема мого життя: вода падає без шуму, колеса крутяться без стукоту, млин меле без гуркоту… І діло буцім йде, і тихо, мертво…
