style="font-size:15px;"> – Хлопці, я в кльозет, – сказав Василько, коли ми опинилися на нашому поверсі.
Ми не перечили. Ми увійшли в кімнату і побачили, що всі вже зібралися з великим нетерпінням поминати Василька. Ми почали виставляти закупи на стіл, дівчата заходилися нарізати хліб, хтось відкривав консерви, краяв ковбасу і сало, а ми зі Славком чекали ударів грому. Рахунок ішов на секунди. І ось урешті двері навстіж – і являється дух померлого Василька, який відразу ж помічає іншого духа – покійного Богдана. В результаті вся компанія витріщується на Василька, а той – на одного лише Богдана. Останній ще тверезий і не може нічого зрозуміти, а Василько під газом і в принципі допускає, що з’ява духа можлива, особливо, якщо добре перед тим випити. А ми зі Славком вдаємо, наче нічого взагалі не бачимо.
Врешті я наближаюсь до Василька:
– Що з тобою? Роздягайся.
– Але… але… – белькоче він.
– Що?
– Там… Бодьо… – видушує пошепки.
– Там нема ніякого Бодя, – шепочу йому. – Ти просто звик його в цій компанії бачити. Це нормальна річ. Ти дуже перейнявся. Ходи, вип’ємо.
– Але… я його бачу…
– Це дух. Його дух буде якийсь час між нами. А на дев’ятий день – фіуфіть – на небеса!
Тим часом компанія починає усвідомлювати, що її розіграли. Понадто Славко вже не стримує сміху і відверто регоче, розливаючи по шклянках вино.
– Ви… ви… негідники! – скрикує Наталя.
Пампушка випиває залпом цілу шклянку «Столового» і б’є Бодя кулаком у плечі:
– Ти знав!
– Нічого я не знав!
– Ти знав!
– Я ж дав три краби!
І то був аргумент, який переконав Пампушку.
– Васильку! – гукають студенти і починають обнімати воскреслого з мертвих.
– Як ви могли? – свердлить мене лютим поглядом Бодьо.
І я не знаю, що він має на увазі – воскресіння Василька, чи втрату трьох крабів.
– Бодю, – обіймає його Славко. – Він ожив у реанімації! Ми просто помилилися. Ми думали – загинув. А він – ожив. Наша медицина робить чудеса.
Василька тиснуть в обіймах так, мовби не бачили його цілу вічність. Але він уже стільки випив, що й не особливо дивується. Час від часу лише зиркає на Богдана, трусить головою і каже: «Ччорт!», потім повертається до мене, обнімає за плечі й шепоче:
– Я не тільки його бачу… я ж курча беля чую його голос…
– В кожному з нас живуть голоси мертвих, – пояснюю я. – Хіба ти не пам’ятаєш голос свого покійного діда?
– Пам’ятаю.
– А скільки років пройшло?
– Три.
– От бачиш. А Бодьо ж тільки позавчора помер.
– Як живий. І сука жере! Диви, як пакує! Мою ковбасу! – потім дивиться мені в очі: – Послухай… хіба я купував жратву для покійників?
– Ні.
– А чого ж він її переводить?
Після цього Василько випиває ще одну шклянку
