А щодо п’янки, то заявив, що я того вечора і в рот спиртного не брав.
– Звідки ви взяли, що я щось пив? Ви ж не бачили! – пішов я у наступ.
– Ти був випивший. У тебе лице почервоніло.
– Ага, то коли хтось почервоніє, це певна ознака, що він п’яний?
Тут група розреготалася. Справа в тому, що козел Домбровський мав постійно налиту кров’ю пику, як упиряка. У нього навіть шия була червона. Проте дружній регіт одногрупників виявився злудою. Не минуло й кількох хвилин, як дівчата почали брати слово і обговорювати мою скромну персону. Я дізнався про себе дуже багато цікавого. Виявляється, я, заходячи в аудиторію, не вітаюся. Який жах? Невже це я? Одного разу, коли вся група вибиралася на екскурсію до Львова, я їхати відмовився, сказавши: «Чого я з бабами поїду?» Ну, скажемо так, до Львова мені й справді не було потреби їхати, оскільки я там бував безліч разів, провідуючи бабу з дідом та вуйків. А щодо бабів, то це ще м’яко сказано. Тільки зараз я переконався, якими підступними ці баби можуть бути, як вони здатні боляче жалити і готові розтерзати тебе тільки за те, що ти не такий самий йолоп, як і вони. В середовищі сірих мишок треба і собі бути сірою мишкою та не вирізнятися. Але спробуй тут не вирізнятися, коли на двадцять шість дівчат аж двоє хлопців. І той другий – Бодьо, якого один із викладачів прозвав «дуб-дерево». На такому фоні хоч-не-хочеш, а таки кинешся в око.
Особливо активно таврувала мене саме староста Марія Слижук, яка по закінченні інституту віддалася за викладача і залишилася в інституті, зігнорувавши таке шляхетне покликання, як вчителювання на селі.
В думках я вже прощався з інститутом. Але щойно Домбровський покинув авдиторію, збори набрали іншого характеру. Дівчата почали обговорювати організацію «Студентського вогника» – такої собі вечоринки у студентському клубі. За хвилю я знову опинився у центрі уваги, бо саме мені доручили написати пісню. Я обвів поглядом усі ці лагідно усміхнені обличчя і не повірив своїм очам: невже це ті самі студентки, які так мене гнівно бештали? Мені не залишалося нічого іншого, як поміняти гнів на милість і погодитися написати пісню. Адже я на ту пору став уже відомим інститутським поетом.
А проте, як я насправді ним став, читайте в наступному числі.
Мій друг Вінграновський
Історія ця наробила галасу і перейшла у фольклор. Її переказують в різних варіантах, плутаючи при цьому головних героїв.
Діло було за Брежнєва. Часи були туманні, невиразні і сповнені тихого смутку. Останнє в зв’язку з тим, що доводилося жити в сузір’ї КГБ.
У1973 році я закінчував Івано-Франківський педінститут. Моє палке кохання з дочкою начальника в’язниці КГБ завершилося. За кілька днів після того, як я сказав панночці, що одруження треба відкласти, мене викликали вперше до КГБ. Єдина людина, якій я про це повідомив, був поет Ярослав Павуляк. Він саме приїхав до мене зі Львова і мав уже значний досвід контактів з чекістами. За те
