Євгеній Онєгін. Олександр Пушкін

      Що ж мій герой? Утоми повний,

      Додому швидко полетів,—

      А Петербург непогамовний

      Під барабанний стук ожив.

      Встає купець, візник чвалає,

      Прудкий рознощик поспішає,

      Із глеком охтенка спішить,

      І під ногами сніг рипить.

      Збудився ранок благодатний.

      Із коминів прозорий дим

      Стовпом зростає голубим;

      І пекар, німець акуратний,

      У ковпаку, як і всякчас,

      Вже відкривав свій васісдас.

      Але, стомившися від балу,

      Зробивши ніч з годин ясних,

      Ще спить, розкинувшись недбало,

      Дитя розкошів та утіх.

      Опівдні встане, і готову

      Дорогу починає знову,

      І днів пістрява маячня

      Та сама й завтра, і щодня.

      А чи щасливий був Євгеній,

      Розцвівши вільно, без тривог,

      Серед блискучих перемог,

      У насолоді кожноденній?!

      Чи марно він серед забав

      Хвороб і острахів не знав?

      Ні: почуття пригасли юні;

      Докучив рано світський шум;

      Недовго вабили красуні

      Нудьгу його всякчасних дум;

      Лукаві зради натомили,

      І друзі, й дружба обманили;

      Та й справді, вічно він не міг

      Beef-steaks та страсбурзький пиріг

      Шампанським пінним обливати

      І сипать дотепів слова,

      Коли боліла голова;

      А хоч і був гультяй завзятий,

      Та розлюбив він під кінець

      І чвари, й шаблю, і свинець.

      Недуга, що її причину

      Давно пора б нам відшукать,

      Подоба англійського спліну,

      Нудьга, по-нашому сказать,

      Його взяла в свою облогу:

      Застрелитись він, слава богу,

      Не міг наважитись ніяк,

      Та до життя утратив смак.

      Як Child-Harold, похмурий, томний,

      Він увіходив у салон;

      Ні шум пліток, ані бостон,

      Ані зітхання – знак нескромний,—

      Ні млость у зорі молодім

      Його не вабили нічим.

      . .

      . .

      . .

      Химерниці великородні!

      Йому ви навівали сон.

      Воно ж і правда, що сьогодні

      Докучить може вищий тон.

      Хоча, буває, певна дама

      Тлумачить Сея чи Бентама,

      Та їх розмова, як на глум,

      Нестерпний, хоч невинний шум.

      А ще й такі ж то непорочні,

      Такі вони величні всі

      У тому розумі й красі,

      Такі завбачливі і точні,

      Такі суворі до мужчин,

      Що й вигляд їхній родить сплін.

      І ви, красунечки грайливі,

      Що бистро об нічній порі

      Несуть вас коні густогриві

      Повз петербурзькі ліхтарі,—

      І вас покинув мій Євгеній.

      Утіхи зрадивши шалені,

      Він, позіхаючи, засів

      У

Скачать книгу