я, хапнувши ротом повітря. – Біла леді Брандберга.[8] Це точнісінько вона.
Саллі кілька разів провела пучком світла від ліхтаря по зображеній постаті, аж поки світло зупинилося на хвалькуватій випнутості між стегнами.
– Ця леді має чим похвалитися, – промурмотіла вона. – Думаю, ти розумієш, про що я кажу.
Постать на малюнку мала шість футів заввишки, вдягнена в жовтий обладунок, у шоломі з високим вигнутим гребенем. На лівому плечі воїна висів округлий щит, де навколо опуклості в центрі були розташовані колом орнаментальні жовті розетки. У другій руці він тримав лук і пучок стріл, а з пояса в нього звисали меч і бойова сокира. Його гомілки захищалися поножами з того самого жовтого металу, а ноги були взуті в легкі відкриті сандалі.
Шкіра його обличчя була намальована смертельно білою, на груди опускалася яскраво-руда борода. Явно перебільшені статеві органи були стилізованою вказівкою на його високий панівний статус. У такому зображенні не було нічого безсоромного, воно лише надавало зображеній постаті виразу чоловічої гордості й зарозумілості.
– Білий чоловік, – прошепотів я. – Металевий обладунок і круглий щит, лук і бойова сокира. Це міг бути…
– Фінікійський цар, – закінчила Саллі за мене.
– Але фінікійський тип, імовірно, був би чорноволосий і з гачкуватим носом. Цей чоловік мав би незвичайну зовнішність серед стародавніх людей, м’яко кажучи. Можливо, нащадок народів Північного Середземномор’я. Який вік цієї картини, Сал?
– Я ще не можу визначити напевне, але дві тисячі років приблизно буде. Малюнки на цій стіні найстародавніші в печері.
– Поглянь-но, Сал, – сказав я схвильовано.
За центральною постаттю видніла ціла армія дрібніших постатей, які супроводжували царя. Намальовані не з такою ретельністю, але їхні мечі та шоломи не можна було не впізнати.
– А поглянь-но сюди, – Саллі спрямувала пучок світла від ліхтарика на ряд постатей у білих одежах, що стояли біля ніг царя. Маленькі постаті, не більш як дев’ять дюймів заввишки.
– Схоже на жерців… Але Бене! Подивися-но, подивись!
Вона поводила пучком світла по скельному тлу картин, і одразу я не зрозумів, що саме вона там побачила. Аж раптом моє серце підстрибнуло. Схожий на величезний фриз, місцями стертий вологою, закритий мохом та лишайниками або затьмарений міріадами постатей людей і тварин, намальованих поверх нього, усе ж досі зберіг свою велич і силу намальований тут раніше кам’яний мур великої фортеці. Він був збудований із великих блоків, стики між якими добре видно, а по його вершині тяглася декоративна мережа з шевронів, аналогічна тій, яка прикрашає храмовий мур на руїнах Зімбабве. За муром проступали обриси фалічних башт, які ми сподівалися знайти.
– Це наше місто, Бен. Наше загублене місто.
– І наш загублений цар, Саллі, і його священнослужителі, воїни, й… О мій Боже! Саллі, подивися, що тут є!
– Слони! –
Біла леді Брандберга – один із найвідоміших і найсуперечливіших наскельних малюнків, досі знайдених в Африці. Погоджуються, що його зроблено десь у перші два століття нашої ери, але його тлумачення є предметом багатьох суперечок. В одному з джерел стверджується, що це кандидат до обрізання племені коса, обмазаний білою глиною (малюнок знайдено за тисячу кілометрів від території, на якій проживають тубільці коса). Знаменитий абат Брой назвав зображену постать жінкою, але Кредо Мутва у книжці «Ідаба, діти мої» дає цікаве тлумачення, в якому робить висновок: «Це не жінка, а надзвичайно вродливий білий молодик, один із великих імператорів, які правили Африканською Імперією Ма-їті (державою фінікійців) протягом близько двох століть».
