Невольник. Тарас Шевченко

      Огні горять, музи́ка грає,

      Музи́ка плаче, завиває;

      Алмазом добрим, дорогим

      Сіяють очі молодії;

      Витає радость і надія

      В очах веселих, любо їм,

      Очам негрішним, молодим.

      І всі регочуться, сміються,

      І всі танцюють. Тілько я,

      Неначе заклятий, дивлюся

      І нишком плачу, плачу я.

      Чого ж я плачу? Мабуть, шкода,

      Що без пригоди, мов негода,

      Минула молодость моя.

      Чи то недоля та неволя,

      Чи то літá ті, летячи,

      Розбили душу? Чи ніколи

      Й не жив я з нею, живучи

      З людьми в паскуді, опаскудив

      І душу чистую?.. А люде!

      (Звичайне, люде, сміючись)

      Зовуть її і молодою,

      І непорочною, святою,

      І ще якоюсь… Вороги!!

      І люті! люті! ви ж украли,

      В багно погане заховали

      Алмаз мій чистий, дорогий,

      Мою колись святую душу!

      Та й смієтесь. Нехристияне!

      Чи не меж вами ж я, погані,

      Так опоганивсь, що й не знать,

      Чи й був я чистим коли-нéбудь,

      Бо ви мене з святого неба

      Взяли меж себе – і писать

      Погані вíрші научили.

      Ви тяжкий камень положили

      Посеред шляху… і розбили

      О йóго… Бога боячись!

      Моє малеє, та убоге,

      Та серце праведне колись!

      Тепер іду я без дороги,

      Без шляху битого… а ви!

      Дивуєтесь, що спотикаюсь,

      Що вас і долю проклинаю,

      І плачу тяжко, і, як ви…

      Душі убогої цураюсь,

      Своєї грішної душі!

      На батька бісового я трачу

      І дні, і пера, і папір!

      А іноді то ще й заплачу,

      Таки аж надто. Не на мир

      І на діла його дивившись,

      А так, мов іноді упившись

      Дідусь сивесенький, рида, —

      Того, бачте, що сирота.

      І досі сниться: під горою

      Меж вербами та над водою

      Біленька хаточка. Сидить

      Неначе й досі сивий дід

      Коло хатиночки і бавить

      Хорошеє та кучеряве

      Своє маленькеє внуча.

      І досі сниться, вийшла з хати

      Веселая, сміючись, мати,

      Цілує діда і дитя

      Аж тричі весело цілує,

      Прийма на руки, і годує,

      І спать несе. А дід сидить

      І усміхається, і стиха

      Промовить нишком: – Де ж те лихо?

      Печалі тії, вороги?

      І нищечком старий читає,

      Перехрестившись, отче наш.

      Крізь верби сонечко сіяє

      І тихо гасне. День погас

      І все почило. Сивий в хату

      Й собі пішов опочивати.