йти на поденщину, i приказує їм бути розумниками, й iде собi.
У недiлю, в усяке свято їм краще було: мати не ходила на роботу, можна було влiзти у її латанi чоботи, загорнутись у її праховеньку кожушаночку i хоч трудно, а усе-таки можна було погуляти коло хатки – i вони всi гуляли по черзi, навiть Галя, що сама уся була, може, не завбiльшки чобота. Потому мати їм казки усякi розказувала й усякi бувальщини. I що ж за такi славнi часом казки, що то за смiшнi такi! I дуже б багато вони смiялися й тiшилися, коли б їм не мiшало неньчине обличчя – таке обличчя помучене та посмучене, дарма що вона не прискаржує нiчого й сама з ними разом всмiхається на усе смiшне та потiшне у казцi.
Одного разу мати прийшла додому i, входячи, покликала старшого сина.
– Що, мамо? – одказав старший син i скочив з печi назустрiч їй.
– Що? Що? Що? – покрикнули другi всi й посипалися з печi, як достиглi грушки, а Галя простягала рученята до меншого брата й гукала вже:
– Кулiш! Пшоняний кулiш!
– Нi, – одказували брати, купчачись, товплячися цiкавi коло неньки.
– Нi! Пождiть, пождiть, мої голуб’ята, —промовляла мати, скидаючи з себе одежинку, притрушену снiгом, та ледве дихаючи вiд утоми.
– Бублики! – гукнула Галя трохи неспевна й наче лякаючися.
– О! О! О! – почулося помiж братiв, i що то у кожному тому «о!» було дива та радощiв!
– Бублики ж! – гукнула Галя вже смiло i в долонечки заплескала.
– Галю! Галю! Послухай-бо, – промовив менший брат, – слухай-бо, мама принесла чоботи!
– О, чоботи! – вигукнула Галя, наче занеслася вже у саме небо голубе, та й зчепила ручечки…
Еге ж, се таки й були чоботи. Старi, приношенi, маленькi чоботи з великими латками на обох. Свiте мiй! Як же тi чоботи з рук до рук передавалися! Чоботи розглядали, чобiтьми любували, а Галя то ледве що не вицiлувала чобiт, вона вже й устоньки цяпочкою склала, та засмiялася, й не барячись хвилиноньки, пожадала собi у чоботи вбратися i протягнула зараз голiсiнькi нiжечки обидвi й на усiх дивилася радiсно та жалiбненько такеньки, що у мет її вбрали у чоботи й постановили серед хати, немов гарне малювання, тiльки ще зроду-вiку, мабуть, не було малювання з таким личеньком смiючим, з такими очима танцюючими.
Брати дивували, яка-то Галя гарна у чоботях, i мати хвалила теж. Натомившись вже стояти, Галя сiла, та чобiт не зняла i заснула у чоботях, прибираючись на другий день рано-рано-рано-ранесенько йти далеко-далеко-далеко-далеченько гуляти. Пiшла б вона гуляти того-таки самого вечора, коли б не той вовк невiрний з лiсу, а ще гiрш турбував її той кава навiсний, що не знає вона навiть, де вiн i сидить у свiтi, – чи у лiсi, чи пiд горою на луцi, чи у Днiпрi у нуртi – не знала, бачте, з якого боку його стерегтися й звiдки його берегтися, а може, вискочить вiн i схопить її несподiвано-негадано.
З сонної Галi тихенько менший брат зняв чоботи, i усi тодi по черзi почали їх примiряти, i кожний казав, що йому чоботи якраз, наче влипли, хоч добре вони пригодилися тiльки старшому брату, йому
