вам, пане генеральний писарю! спасибi за честь! Сiдайте ж в моїй господi! – сказав Любецький, i його очi стали веселiшi. У Виговського стало легше на душi.
– Чи по дiлу прибув до Києва, пане генеральний писарю, чи на прощу?
– Приїхав я до Києва на прощу, побував в Печерському монастирi i в печерах, приїхав я i по дiлу, – сказав Виговський.
– А у нас в Києвi сталася велика змiна: запанувала Москва, наїхали московськi стрiльцi, десь узявся московський воєвода, – почав говорити князь.
– Така, князю, була умова Богдана з царем, щоб у Києвi сидiв московський воєвода з стрiльцями, – знехотя обiзвався Виговський, – треба було прийняти цих гостей.
– То-то й горенько… що цi гостi незабаром стануть в нас хазяїнами! – сказав Любецький. – Не сподобались менi цi гостi За Польщi нам, шляхтичам, i князям, навiть православним, було лiпше. Я сам православний i шкодую за Польщею.
– Але, князю, змiнити дiла вже не можна. Новi порядки настали на Українi, – сказав Виговський.
– Новi, але для нас дуже недогоднi. Погане дiло вчинив Богдан, погане! Бодай йому добра не було! – аж крикнув князь i, схопившись з мiсця, почав ходити по свiтлицi.
– Князю, сядь! Не ходи! – промовила Любецька до чоловiка.
– За Польщi нам було добре, – говорив князь, трохи не бiгаючи по свiтлицi, – народ робив на нас панщину, платив нам податi як державцям, як давнiм князям. Ми мали землi й лiсiв, скiльки хотiли. А тепер що? Хлопи здебiльшого пiшли в козаки, пристали до Хмельницького, перестали робити панщину. От я маю двоє сiл на Полiссi, а з їх тепер користi, як з цапа молока. Я й не католик, й не поляк, сидiв я дома i не тiкав в Польщу, а мої хлопи десь розбiглись на степи, а тi, що зiстались, не послухають, позабирали собi клаптi моєї землi, хапають в мене пiд носом, орють i сiють для себе, а не для мене. А пани, що стали католиками, бояться вертатись в свої маєтностi, бо хлопи бунтуються проти їх, виганяють з сiл. От i я, хоч i князь, i грецької вiри, а зубожiв зусiм. Не маю за вiщо полагодити свiй палац, полагодити господарську справу. Ось бачте, як я обносився. Одежа на менi аж свiтиться.
– Князю! сядь-бо та сиди! Не бiгай так швидко! – крикнула Любецька. – Будеш потiм стогнати цiлу нiч… В князя слабiсть в ногах, йому не можна так швидко ходити, а вiн таки ходить, – тихо промовила Любецька до Виговського.
Виговський глянув на старе убрання на князевi. Врiвнi з князем Виговський, убраний в новий оксамитовий кунтуш, обшитий золотими позументами та шнурками, здавався багатирем.
– Але що ж, князю, маємо робити, коли дiло вже сталося? Польща догоджала шляхтi, але пригноблювала козакiв. От через це й все лихо скоїлось, – несмiливо обiзвався Виговський.
– Нащо нам козаки? Не люблю я через це козакiв! – прохопився князь, никаючи од кутка до кутка, – поганi вони люди, бо накоїли нам лиха. Ми понесли велику втрату, ми стали трохи не старцями! – вже не говорив, а репетував князь i швендяв по свiтлицi так швидко, неначе йому хто насипав приску за халяви.
– Князю! сядь, бо цiлу нiч кричатимеш та стогнатимеш! Знов буде тобi
