ах
Мiщанська комедiя на 5 дiй
Дiйовi особи
Сидiр Свиридович Рябко, київський мiщанин, має крамницю на Подолi.
Євдокiя Корнiївна, його жiнка.
Євфросина, їх дочка.
Горпина Корнiївна Скавчиха, сестра Євдокiї Корнiївни, перекупка, вдова; перепродує яблука.
Оленка, її дочка.
Свирид Iванович Гострохвостий, цилюрник
Варвара, Настя, Ольга – Євфросининi приятельки, панни.
Химка, Рябкова наймичка.
Педоря, Горпинина поденщиця.
Марта, Бублейниця.
Орина, Башмачниця.
Магдалина, Меронiя – печорськi мiщанки, були послушницями.
1-й митрополичий бас.
2-й митрополичий бас.
Берко й Волько, жиди, процентщики.
Мiщанки, шафери, мiщани та катеринщик.
Дiя дiється у Києвi, на Кожум’яках.
Гострохвостий та Євфросина трохи закидають по-руськiй.
ДIЯ ПЕРША
Свiтлиця Сидора Свиридовича Рябка з мiщанською обставою. Однi дверi – в кiмнату, другi – в пекарню. Дiя дiється в недiлю по обiдi.
ВИХIД 1
Євдокiя Корнiївна сама.
Євдокiя Корнiївна (сидить коло стола i позiхає). Сидоре Свиридовичу! Сидоре Свиридовичу! Чи ти оце й досi спиш? Вставай вже, бо швидко до церкви задзвонять на вечерню. Ходи сюди та посидь коло мене. Нудьга мене бере, Сидоре Свиридовичу! Чи ти чуєш?
Сидiр Свиридович (обзивається з кiмнати). Чи то ти мене кличеш, Явдоню? Ось зараз вийду, моя голубко, тiльки трохи прочумаюсь та потягнуся разiв зо два. Вже й скучила за мною! (Виходить з кiмнати i сiдає коло жiнки).
ВИХIД 2
Євдокiя Корнiївна i Сидiр Свиридович.
Євдокiя Корнiївна. Авжеж скучила.
Сидiр Свиридович. Бо давно пак бачились: як у горосi та й досi…
Євдокiя Корнiївна. Я тут сидiла, сидiла, вже все передумала, вже й богу молилась.
Сидiр Свиридович. Скучила, старенька, за мною, як голубка за голубом? Га? А ми таки, Явдоню, прожили вiк, як тi голуб’ята в парцi. Як я тебе не бачу, то й сум мене бере!
Євдокiя Корнiївна. Добрий сум! Пiшов собi в кiмнату та й хропе, аж кiмната дрижить, а я тут сама сиджу. Нема до кого й слова промовити.
Сидiр Свиридович. А чи пам’ятаєш, Явдоню, як я присватувався до тебе! Як тодi вертiвся коло тебе.
Євдокiя Корнiївна. Ще б пак не пам’ятала! На всi Кожум’яки не було тодi такого вертуна, як ти.
Сидiр Свиридович. А чи пам’ятаєш, як я тупцяв кругом тебе! Я до неї i звiдтiль, i звiдсiль, а вона тiльки було спiдню губу копилить.
Євдокiя Корнiївна. Що копилила, то копилила, бо знала навiщо. А правда, я тодi таки добре виварила тобi воду, аж чуб був мокрий.
Сидiр Свиридович. Ой ви, жiночки ви капоснi! До смертi згадуєте, як водили нас. Але таки довуркотався. Гулю, гулю, моя старесенька!
Євдокiя Корнiївна. Коли б ти тiльки не був трохи вередливий… я б з тобою зовсiм щасливо дожила вiку.
Сидiр Свиридович. Якби пак я взяв за тобою те придане, що обiцяв твiй покiйний батько, то, може б, i не був такий вередливий.
Євдокiя Корнiївна. I годi вже тобi згадувати.
Сидiр Свиридович. А якби, стара, оце було твоє придане, то наша дочка мала б тепер зайву сотеньку карбованчикiв собi на придане. А нашiй Євфросинi треба багато грошей: вони в нас не простi, вченi – не дурно ж вчились аж три мiсяцi в пансiонi.
Євдокiя Корнiївна. Авжеж! Що вже викохали доню, то викохали на всi Кожум’яки. Та вже, сказати правду, час би їй i замiж iти.
Сидiр Свиридович. Авжеж час. Але що ж то за доню ми викохали! На всi Кожум’яки!
Євдокiя Корнiївна. I на всю Глибочицю. Що сказати правду, коли нiкого нема в хатi, то наша Євфросина така гарна, як я колись була: в неї якраз такi карi очi, такi чорнi брови, як у мене. В неї ввесь хист мiй!
Сидiр Свиридович. Авжеж гарна: все гарне, тiльки в неї нiс такий… трохи нiби довгий чи гострий…
