що його житло, через його ненависність до народу, через пиху, через панський шик та через поліцейську мову, засяло для народу не ореолом пастирським, а ореолом квартири станового пристава… запахло панським двором. Він і незчувся, як у фалдах дорогих завіс та портьєр заховалась і притаїлася штунда. Штунда й справді з’явилась на селі…
Отець Павел вже видав дві дочки заміж, вже наскладав кілька тисяч карбованців, як несподівано вмерла його жінка. Засмутився отць Павел, сидячи сам в своїх покоях, став понурий, смутний, впав у тугу й навіть потроху почав запивати з горя та нудьги. А честолюбство та гординя гризли йому серце, як іржа залізо. Він пішов у монастир, щоб протоптать собі стежку до ігуменства й митри.
«Тепер студенти з духовних академій чомусь вже не йдуть у ченці. Архієреями ставляють ченців з протоієреїв удівців. Може… може, й моя виграє», – думав отец Павел і постригся в ченці.
Увійшовши в келію, отець Палладій перехрестився тричі до образів, поклав на столик проскуру з вийнятими часточками, потім зняв клобук, пригладив довгі коси, зібрав у жменю намітку клобука й, уткнувши її в клобук, поставив його на косому столику, що стояв в куточку під образами. Копронідос перехрестився й собі тричі, низько поклонився отцеві Палладієві й привітався з ним.
Отець Палладій попросив гостя сісти за стіл, застелений білою скатертиною. Увійшов келійник, налив два здоровецькі стакани чаю й поставив їх перед отцем Палладієм та перед гостем.
– Спасіння буде вам од бога за ваші жертви на наш монастир, – почав отець Палладій розмову, колотячи чай ложечкою й пригладжуючи долонею широку сивувату бороду.
– Приношу жертви, скільки можу, – обізвався Копронідос і почав і собі ніби розчісувать довгими сухими пальцями чорну, як смола, бороду.
– Ви, мабуть, здалека зайшли до нашого краю? – спитав отець Палладій.
– Здалека, отче Палладію. Я родом з острова Пароса і вже давненько торгую в Росії. Передніше колись я торгував в Одесі, а тепер завів магазин у Києві, – сказав Копронідос.
– Слава богу! Слава богу! І добре йдуть ваші діла в Києві? – спитав отець Палладій.
– Хвалить бога, добренько, непогано.
– Чи були ж на Афоні в святих монастирях? Петре, подай лиш нам до чаю проскур! – гукнув отець Палладій.
Келійник побіг в опрічну вузеньку келію, одчинив дверці в пічурку, вхопив три черстві проскури, поклав на тарілку й поставив її на стіл.
– Молився і на святому Афоні; сподобив господь молитись і в Єрусалимі, коло гробу господа бога, – сказав Копронідос.
– Скажіть! Були і в Єрусалимі! – сказав з дивуванням отець Палладій.
– Я люблю монастирі, люблю монастирське життя, та не сподобив мене господь жити в монастирі, бо батько мене оженив і приставив до торговельного діла, – сказав Копронідос смиренним голосом.
Він
