горбику пiд вербами сидiла купа дiвчат, мiж ними подекуди сидiли й стояли хлопцi. Ще оддалеки чуть було їх веселий смiх, жарти. То заспiває вся купа пiсню, то знов жартує, регоче.
Од купи поодрiзнювалось кiлька пар хлопцiв та дiвчат i посiдали оддалеки, пообнiмавшись i розмовляючи.
Василь наблизився до улицi; парубки зараз примiтили москаля.
– Чого топчеш дорогу до наших дiвчат, москалю, – загомонiв один, – шукай московок, а сюди не ходи, бо понесеш додому полатанi боки.
Василь з Ганною та Мариною сiли осторонь од улицi.
З-за темного лiсу виглянув мiсяць, показуючи блискучого широкого лоба, потiм глянув очима, а далi викотився ввесь, здоровий, як добра хазяйська дiжа, червоний, як кров. Тихо пiднявся вiн вгору i полив свiй тихий свiт на село. Засоромились зорi яснолицього: декотрi поховались i потонули в синьому небi, а смiливiшi зостались. А в ставочку з-пiд греблi та верб вийшов другий мiсяць, а од його через увесь сливе ставочок простягся снiп промiння ясного, блискучого. Дiвчата заспiвали пiсню до мiсяця:
Ой мiсяцю, мiсяченьку!
Не свiти нiкому,
Тiльки моєму миленькому,
Як йтиме додому.
Василь поглядав на Ганну, а обидвi дiвчата – на Василя.
«Та й гарний же Василь! – думала Марина. – Щоки повнi, як у дитини, брови тонкi, очi карi, чорний вус тiльки що засiвається». Ганна поглядала на Василя крадькома й все соромилась, а серце її млiло. При мiсяцi свiтилося її бiле лице, як бiла квiтка, а Марина навiть при мiсяцi цвiла, як пiвонiя. Василевi очi одпочивали на бiлiй квiтцi, на бiлому личковi, на тих очах, закритих довгими вiями. Марина запримiтила теє й тяжко зiтхнула.
Став мiсяць трохи насеред неба. На селi все почало стихати. Улиця розходилась. Поговорив Василь трохи, встав, провiв дiвчат та й повернув до материної хати.
«Одна дiвчина, як рожа, друга, як макiвка. Гарна макiвка, але од рожi кращої квiтки нема», – подумав Василь, входячи в хату.
III
Пiсля другої пречистої Василь заслав старостiв до Ганни Тихонiвни. Пiшла вiстка по селу, прочула теє й Марина. Ходить Марина нi жива нi мертва!
Стара Тихониха трохи сперечалась, а батько згодився. «Iди, дочко, – каже, – нехай тебе бог благословить! Хоч будеш московка, зате ж будеш вiльна, непанщанна. У Василя хата своя. Умре стара мати, нiкому ж вона не зостанеться, тiльки Василевi».
– Сестрицi, голубочки, чи йти менi за москаля? – питала Ганна у дiвчат.
– Йди, Ганно, – раяли дiвчата, – не жених – то твiй талан трапляється тобi: гарний, моторний, чорнобривий, хоч москаль.
– Марино, голубко! порадь мене, як рiдна мати: чи йти менi за його?
Марина зблiдла й насилу, велику силу, промовила:
– Тебе, дiвко, сватають, а ти вже не дитина, не питай у людей, порадься з своїм серцем, чи бути, чи не бути тобi за ним…
Розпочалось весiлля. Ганна просила Марину, кланяючись:
– Просив батько, просила й мати, прошу й я тебе, сестрице, на весiлля, та ще й старшою дружкою.
Поцiлувала Ганна Марину, а Марина аж iздригнулась!
