до нас, тоді й дізнаємось.
Висока сухорлява панія сходила наниз по сходах, неначе хтось підняв угору й ніс тонку віху, обкутану в сукню та напнуту пальтом. Синє довге пальто на їй метлялось і коливалось.
– Вона, каторжна! Це вона! А як зблідла та схудла! Як пожовкла та помарніла! Жовта, як стигла спасівська диня. Певно, гуляє день і ніч. Вона це любе. А як катає по сходах! – обізвалась старчиха.
– Ну, од цієї не покрепишся і шагом, – зашепотів старець.
– Авжеж пак! Вона й сама ладна пооднімати торби в старців, бо й сама прохачка. А колись була заможна й порядна людина. Я колись стрічалась з нею в гостях, – шепотіла старчиха.
Галецька насторочила вуха з дива.
Графиня Подибайлова промайнула з величністю по сходах і справді не кинула нікому в долоню ані шага.
– І не дивиться навіть на старців, не тільки що не подає милостині, – сказав приємний старець.
– Я добре знаю, чого це вона притеребилась у Лавру та в Печери. Це в неї в кишені вітер свище, й вона таки зараз піде циганити до архієреїв, до архімандритів та до багатеньких намісників по монастирях, буде просити буцімто на свою бідность. Але як розстарається грошей, то зараз справе такий бенкет, що всі її гостоньки з дива очі повитріщають, де в неї взялись гроші! А як прогайнує грошаки, то знов буде піснюкати, їстиме юшку з картоплі та пісну кашу. Я знаю її добре ще од того часу, як ми стрічались з нею по гостях та не раз пили чай вкупі з нею.
– Невже пак ви й справді пили з нею чай в гостях? – не втерпіла зацікавлена Галецька, і те питання якось вислизнуло в неї з рота недоброхіть.
– Пила, ще й не раз. Але тепер вона б зроду не впізнала під цим дрантям давню Лукію Наркисівну Мокрієвську, – сказала, осміхаючись, старчиха.
– Теперечки вона зроду-звіку не сіла б з вами, Лукіє Наркисівно, пити чай, – обізвався той старець, що приставлявся сліпцем.
– Авжеж так, бо не пішла б зо мною в трахтир або й в шинок. А колись, як я ще була дідичкою та не прогайнувала свого маєтку, ми були з нею навіть трохи знайомі, – говорила Мокрієвська.
– Коли б часом і їй не довелось на старість тинятись по дешевих трахтирах та шинках, – обізвався старець.
– Мабуть, не доведеться, бо вона хоч з роду значного, та збіднілого, але все-таки її багатенька рідня зарятує й дасть в себе притулок, не так, як моя рідня. Бо моя рідня одцуралась од мене на віки вічні, – сказала Мокрієвська.
– Але ж оця графиня сьогодні одіб’є в нас старчачий хліб, повитягає з наших торбів чимало хліба й загарбає собі, бо вона таки зараз полізе до усіх архієреїв та причепиться, щоб подали їй на бідність по п’ятдесят або найменш, по двадцять п’ять карбованців. А потім вона ще піде жебрати по архімандритах та по намісниках та й у їх виканюче найменше як по десятку карбованців, а вони нам вже не вишлють ні шага, – сказав старець.
– Авжеж виканюче! бо як почне чіплятись та нарікати на свою лиху долю, то ченці мусять дати
