й тому так вiдповiв:
— Цього я тобi не можу сказати. Хто її знає — жiноча душа, як-то кажуть, темрява… Але їй, менi здається, й не треба цього говорити.
— Цебто ти рекомендуєш дурити її?
— А хоч би й так!… На мiй погляд, тут нiчого нема страшного i образливого для неї.
Карамазов пiдiйшов до свого спiвбесiдника ї взяв його за плече.
— Тек-с, — кинув вiн. — Не сказав би я, мiй вчений друже, що ти вмiєш логiчно мислити. В попереднiй розмовi ти обурювався на мене, що я хочу якось там дурити Ганну, а зараз сам рекомендуєш зраджувати її.
Товариш Вовчик нiчого не встиг вiдповiсти, бо в цей момент у кiмнату ввiйшла Ганна i сказала, що лiнгвiста хтось кличе. Карамазов пiдiйшов до кошика з абрикосами, мовчки взяв один абрикос i, зиркнувши на дружину, перевiв свiй погляд на згорiло-голубе небо. Вiн одразу догадався, хто викликає його друга. I дiйсно: бiля хвiртки товариш Вовчик побачив тих дачникiв, що нахабно познайомились iз ним на рiчному пароплавi. Власне, тут були не всi: батька (чи як його?) не було. Була тьотя Клава i Аглая.
III
— Здрастуйте, тьотю Клаво! Здрастуйте, Аглає! Товариш Вовчик розшаркався так галантно, нiби вiн i справдi був славетним ловеласом.
— Доброго здоров’я, mon ami[4], — сказала тьотя Клава й, недовго думаючи, упевненим i рiшучим рухом узяла його пiд руку.
Та женщина, що її лiнгвiст назвав Аглаєю, поки що не думала фамiльярничати з Вовчиком i тiльки запропонувала йому одколоти та використати одну iз запашних троянд, що висiли на її грудi. Товариш Вовчик зробив це з задоволенням, i вони поволi пiшли згорiлою i порожньою вулицею заштатного городка.
— Ви сюди надовго приїхали? — спитала тьотя Клава.
— Товариш Вовчик уже говорив нам, — сказала Аглая. — Вiн теж приїхав на два мiсяцi.
— Так, — пiдтвердив лiнгвiст. — Ви не помиляєтесь, Але…
Вiн хотiв щось спитати й, не спитавши, змовк. Власне, вiн не знав, як спитати: його здивувала тьотя Клава — вона говорила з ним так розв’язне, нiби вона знала його, по меншiй мiрi, з дитячих лiт.
— А як ви думаєте, — сказала тьотя Клава. — Чому це Дмитрiй в останнi роки такий нервовий став?
— Цебто який… роки? — Вовчик хотiв поцiкавитись, який Дмитрiй, як вона встигла так добре взнати найiнтимнiше життя Карамазова, вiдкiля вона, нарештi, знає про цi «роки», але фамiльярний тон його спiвбесiдницi остаточно збив лiнгвiста з пантелику, i вiн рiшуче заплутався.
— Ви не косноязичний? — поцiкавилась тьотя Клава. Аглая зареготала. Товариш Вовчик почервонiв i став запевняти, що «нiчого подібного». Вiн просто не чекав такої симпатичної поiнформованостi в справах дому Карамазових.
— Тодi, може, ви знаєте, — сказала тьотя Клава, — як думає провести Дiмi (вона так i сказала «Дiмi») цi два мiсяцi? Цебто — бiля Ганниної спiдницi чи бiля Аглаї?
Це запитання переходило вже всякi можливi межi, але товариш Вовчик на цей раз не збентежився. Вiн рiшив, що коли тьотя Клава так фамiльярничає з домом Карамазових, то вона, очевидно, одержала вiдповiдне право на це
Мiй друже (франц.)
