Тату! Нехай тим книжкам! Хіба ж їм ті книжки й так не обридли в академії? — говорила Марта. Сухобрус сів і знов хотів почати розмову про «Патерика». Студенти зам’яли його слова.
— Як багато квіток в вашім садку! — промовив Дашкевич до Степаниди, заглядаючи в вікно на квітник.
— Ми з сестрою дуже любимо квітки; так і копаємось тут у садку, — промовила Степанида й стала коло вікна, розмовляючи з Дашковичем. Вона йому сподобалась. Місяць освітив її лице, і воно здалося йому ще делікатнішим, ще добрішим. Брови чорніли, як шнурочки. Дашкович приглядавсь до неї, і якась радість все більше та більше наливала його серце. Промінь місяця здався йому веселішим, і пахощі од резеди, од левкоїв запахли неначе вперше; йому здалось, що вони лились од тих очей!
«Яке в неї миле лице! — думав він, — Які тонкі брови, який рівний, тоненький носик. Яка вона повинна буть добра, гадаючи по тонких чистих пружках її обличчя».
Місяць навів на її вид ідеальну блідоту, сховав гарячий рум’янець на щоках, замалював матом блиск гострих очей. Вона стояла, згорнувши руки, і розмовляла мелодичним голосом.
«Яка вона тиха! Мов та голубка! — подумав Дашкови. — Як вона згорнула руки й очі спустила, зовсім неначе свята!»
І він згадав свій давній сон, як його суджена у сні злинула з дерева голубкою, сіла йому на плече й потім стала тихою панною. Той давній сон, вже забутий, знов виплив в його душі проти волі, несамохіть.
— Чи співаєте ви? — якось само вихопилось у його з рота. Зірвала те слово його давня думка.
— Співаю, тільки не дуже гарно, — одказала Степанида. — Ми вивчились у пансіоні трохи грать на гітарі.
— Співаєте й граєте! — знов зірвалось у його з язика так не до ладу, що Степанида одслонила віка й глянула на його. «Моя суджена», — ледве-ледве подумав Дашкович. Але та думка так глибоко заворушилась в його серці, що він сам ледве постеріг її.
Тим часом подали на стіл закуску, а з закускою й напитки. Сухобрус попросив гостей до столу. Час був пізній, їсти схотілось добре. Паничі їли й випивали добре й стали веселіші й сміливіші. Сухобрус перестав бадьориться, приймать академічну позу й сміливіше розмовляв з студентами.
— Скажіть мені, паничі, — ви люде вчені — як то можна розумом збагнуть так багацько наук? І все те позамічати напам’ять, повиучувать! Я був у вас в академії, на митрополитанському екзамені, й слухав усякі науки. Господи! І де в чоловіка стільки розуму набереться!
— Нічого нема дивного для того, хто змалку вчиться. Потрошку воно все повлазить в голову, — говорив Дашкович.
— Що то за уми? Що то за розуми? А ті професори! Страх та й годі! — дивувався Сухобрус, випивши немало. — Які ж то ті уми та розуми за границею, у тих німців, що все повидумували!
— О, за границею ще багато розумніші од нас! — говорив Дашкович.
— Ой, не вірте йому! Куди ж тій німоті стать врівні з нами! — заговорив Воздвиженський. — Ми перший народ в світі! Нігде нема більшого царства од нашого, нігде нема кращої віри, чистішої віри, як наша.
—
