вже був роззявив рота, щоб обороняться, але, почувши те полум’я, знов стулив його. Язик сам прилип до піднебіння.
— Ой ти, боже мій! — крикнув Воздвиженський і схопився з місця. — До цього часу жінка була як жінка! Скажи ти мені, що з тобою сталося? — спитав він у Марти, згорнувши руки й дивлячись їй в вічі.
Марта навіть не глянула на його й поралась коло колиски.
— Скажи ти мені, на милость божу, що з тобою сталось? — спитав в неї Воздвиженський удруге, ближче приступивши до неї.
— Йди спати! — одрубала вона йому, сердито зиркнувши на його.
— Але скажи ж мені, чого ти од мене хочеш? Що з тобою трапилось?
— Те сталося, що й було! Йди та передніше винеси гроші на харч, бо тих, що ти дав, вже не стало!
Воздвиженський вийшов і промовив з великою досадою:
— Ти камінь, а не жінка!
Він довго ходив по своєму кабінеті та все думав та думав. Він почував і бачив, що жінка не тільки що не покоряється йому, але командує ним, чинить свою, а не його волю. Він почував, що все нижче й нижче спускається й падає під Мартин черевик. Вважаючи на її вдачу, на завзятість, він тратив всяку надію перемогти її.
«Чи не вдіє чого з нею батько? Піду пожаліюсь старому, намовлю його. Може, він своїм «Патериком» та патріархальним впливом вижене з неї той дух вередів».
Воздвиженський пішов до флігеля крадькома — жаліться на свою жінку.
Сухобрус, вислухавши його слова, підняв руки вгору і трохи не заплакав. Він добре знав вдачу своїх дочок, але, покладаючись на свій батьківський авторитет, він обіцявся піти другого дня до Марти й уговорить її.
До півночі Сухобрус молився Богу за свою Марту, щоб Господь зм’якшив її серце. Вибравши час, як Воздвиженський вийшов з дому, він пішов до Марти.
Марта сиділа й шила. Сухобрус поздоровкався і, знаючи свою Марту, ніяк не міг приступить до діла.
— Як сьогодні погано надворі. — сказав він, потираючи руки, ніби од холоду.
— Сідайте ж, тату! Чого ви стоїте?
Сухобрус не сів і знов терся та м’явся. Марта догадалась, що він за чимсь прийшов, та не сміє сказать.
— Мабуть, ви хочете мені докорять, що я вчора вас не покликала в гості? Але я й сама до гостей не виходила.
— То-то й лихо, що ти не виходила. не послухала свого мужа.
Марта за все зараз догадалась й осміхнулась.
— Мабуть, жалівся вам на мене? Еге, так? Признавайтесь, тату! — сказала Марта спокійно, навіть весело. Вона уперед була дуже безпечна за свою перевагу, бо добре знала батька, знала й себе.
— Як-таки можна тобі не слухать свого мужа? Він же старший в домі, він голова в сім’ї.
— Нехай вибачає. Він старший, і я старша! Ми в цьому рівня.
Сухобрус прийняв академічну поставу й почав вговорювать ніби по-вченому.
— Марто! Ти єси жона його! Ти повинна покоряться йому, бо сам Бог так звелів: «Жена да убоїться свого мужа», — так глаголе
