бач, за здоров’я шановного гостя хоч пригуб, – сказала матушка, подаючи дочці чарку.
Онисі було ніяково не випити. Вона встала, помочила губи в чарці й поставила чарку на тарілку, обтираючи уста хусточкою.
Після чарки розмова пішла жвавіше, матушка розказувала про господарство, за урожай, за пасіку. Балабуха вкидав подекуди слівце та все поглядав на Онисю. Онися все повертала очі на мальований поставець коло порога, неначе вона вперше його бачила.
Матушка заговорила про небіжчика вільшаницького священика, про похорон.
– А ви були на похороні? – спитав Балабуха в Онисі.
– Ні, я боюсь мерців. Я б три ночі не спала після похорону, – сказала Онися й знов почала роздивлятись на зелені одвірки дверей та на Авраама, котрий підняв здорові перелякані очі на небо, неначе й він углядів там якогось мерця.
– Який в вас гарний садок, та ще й над водою, – сказав Балабуха, обертаючись просто до Онисі.
– Садок гарний, але цього року не вродила «хруста», – сказала Онися, вкидаючи новомоднє заграничне слово.
– Може «фрукти», – сказав Балабуха, – бо це слово латинське четвертої деклінації, і воно роду мужеського, тим-то треба казати фрукт, а не фрукта.
«Ой та й поганий же, та ще й вчить мене, – подумала Онися й почервоніла. – Потривай же ти, великорозумний академісте! Ось я тобі підсуну хрукту!»
Матушка примітила, що третя людина зайва там, де зійдеться хлопець з дівчиною, встала й промовила:
– Піду ж я в пасіку та розбуджу свого старого: а доки він спатиме!
Матушка вийшла. В світлиці стало тихо, так що було чути, як Балабуха важко дихав, піднімаючи широкі та високі груди.
«Звідкіль почать? Що сказати? Ой музи! О Горацію! О Овідію, поможіть мені приступити до цієї червоної запаски», – моливсь в думці Балабуха до давніх богів.
А боги мовчали й не помагали. В Балабухи виступив на лобі піт. Він перекинув праву ногу на ліву, потім ліву на праву, а слова повтікали з його пам’яті.
«Ой Афіно-Палладо; ой божественна Діано! Ой Венеро!» – кинувся знов на Олімп Балабуха за поміччю, дивлячись на Онисю. Богині класичного світу чогось проти його волі сновигали у його в голові одна за другою, бігли рядками, ганялись одна за другою, неначе в хрещика грали, та все гарні, принадні, одна краща од другої. А слова все-таки не йшли на язик. Балабуха витяг хусточку з кишені, обтер гарячого лоба, сховав хусточку, знов обперся рукою об стіл і поклав ліву ногу на праву.
«Чи не покликати б на поміч Горація? А може, Арістотеля?» – думав Балабуха, перебираючи в умі еллінів та латинців. Але він почував, що й Горацій кудись утік, Арістотеля й конем не доженеш. Перед ним тільки вертілись німфи в якомусь дивному лісі в темнуватій печері, над тихою прозорою водою. На німфах були червоні запаски та картаті плахти, а зелена осока та квітки вкривали їх голови, падали по плечах, як у русалок.
– Ви, Онисіє Степанівно, мов лісова Діана! – ні з сього ні з того вихопився Балабуха та й почервонів і замовк.
