на домашній суп якогось нестерпно-пекельного багряного кольору. Маленьке німецьке містечко знову розірвало на шматки. Сніжинки попелу чарівливо кружляли над головою, аж так і хотілося висолопити язика і ловити їх, куштувати їх. Та ці сніжинки обпекли б ваші губи. Вони б спопелили ваш рот.
Я добре усе пам’ятаю.
Я саме збирався йти, коли помітив її – вона стояла навколішки.
Виписаний, окреслений гірський хребет із уламків каменю підіймався довкола неї. В руках вона стискала книжку.
Окрім усього іншого, крадійка книжок відчайдушно прагнула повернутися до підвалу, писати, або перечитати свою історію ще один, останній раз. Вона згадувала минуле, ці спогади чітко відбивалися на її обличчі. Більше за життя вона хотіла опинитися в підвалі – там безпечно, там дім, – але не могла зрушити з місця. Та й підвалу більше не було. Він став частиною пошматованого краєвиду.
Знову прошу вас, повірте мені.
Я хотів спинитися. Присісти біля неї.
Я хотів сказати: «Пробач, дитино».
Але це заборонено.
Я не присів біля неї. Нічого не сказав.
Натомість я певний час спостерігав за нею. Коли вона спромоглася зрушити з місця, я пішов за нею.
Вона впустила книжку.
Вона опустилась на коліна.
Крадійка книжок завила.
Поки розбирали завали, на її книжку декілька разів наступили, і, хоча була команда розчищати лише уламки бетону, найцінніше, що було в дівчинки, теж закинули до вантажівки зі сміттям, і тут я не втримався. Я заліз до вантажівки і взяв книжку, не підозрюючи, що збережу її й тисячі разів звертатиму на неї погляд протягом усіх цих років. Я переглядатиму ті місця, у яких ми перетиналися, і дивуватимусь, що дівчинка тоді бачила і як вона вижила. Це найкраще, що мені до снаги, – дивитися, як усе стає на свої місця в тій історії, яку я спостерігав увесь цей час.
Згадуючи її, я бачу довгий перелік кольорів, та найбільше врізалися в пам’ять ті три кольори, у яких вона постала переді мною наживо. Іноді мені вдається злетіти і ширяти високо над цими трьома миттєвостями. Я зависаю в повітрі, а гнила правда кровоточить, доки не приходить прозріння.
От тоді вони й складаються у формулу:
Вони накладаються один на одний. Чорна закарлючка на сліпучо-білу кулю і на густу супово-багряну барву.
Так, мені частенько доводилося згадувати її, і в незліченній кількості своїх кишень я носив її історію – щоб розповісти. Вона – одна з небагатьох, які я ношу з собою. Кожна з тих історій – це спроба, це неабияка спроба довести собі, що ви і ваше земне існування маєте значення.
Ось вона. Одна із пригорщі.
Крадійка книжок.
Якщо маєте бажання, ходіть зі мною. Я розповім вам історію.
Я вам щось покажу.
Частина 1
«Посібник гробаря»
