Кобзар. Вперше зі щоденником автора. Тарас Шевченко

      Недавно, недавно у нас в Україні

      Старий Котляревський отак щебетав;

      Замовк, неборака, сиротами кинув

      І гори, і море, де перше витав,

      Де ватагу пройдисвіта

      Водив за собою, —

      Все осталось, все сумує,

      Як руїни Трої.

      Все сумує – тільки слава

      Сонцем засіяла.

      Не вмре кобзар, бо навіки

      Його привітала.

      Будеш, батьку, панувати,

      Поки живуть люди;

      Поки сонце з неба сяє,

      Тебе не забудуть!

      Праведная душе, прийми мою мову

      Не мудру, та щиру, прийми, привітай.

      Не кинь сиротою, як кинув діброви,

      Прилини до мене хоть на одно слово

      Та про Україну мені заспівай.

      Нехай усміхнеться серце на чужині,

      Хоть раз усміхнеться, дивлючись, як ти

      Всю славу козацьку за словом єдиним

      Переніс в убогу хату сироти.

      Прилинь, сизий орле, бо я одинокий

      Сирота на світі, в чужому краю.

      Дивлюся на море, широке, глибоке,

      Поплив би на той бік – човна не дають.

      Згадаю Енея, згадаю родину,

      Згадаю, заплачу, як тая дитина.

      А хвилі на той бік ідуть та ревуть.

      А може, я й темний, нічого не бачу,

      Злая доля, може, по тім боці плаче, —

      Сироту усюди люде осміють.

      Нехай би сміялись, та там море грає,

      Там сонце, там місяць ясніше сія,

      Там з вітром могила в степу розмовляє,

      Там не одинокий був би з нею й я.

      Праведная душе, прийми мою мову

      Не мудру, та щиру. Прийми, привітай.

      Не кинь сиротою, як кинув діброви,

      Прилини до мене хоч на одно слово

      Та про Україну мені заспівай!