яку насипали,Кого положили.
Про старину, про те диво,
Що було, минуло…
Утни, батьку, щоб нехотя
На весь світ почули,
Що діялось в Україні,
За що погибала,
За що слава козацькая
На всім світі стала!
Утни, батьку, орле сизий!
Нехай я заплачу,
Нехай свою Україну
Я ще раз побачу,
Нехай ще раз послухаю,
Як те море грає,
Як дівчина під вербою
Гриця заспіває.
Нехай ще раз усміхнеться
Серце на чужині,
Поки ляже в чужу землю,
В чужій домовині.
Іван Підкова
Було колись – в Україні
Ревіли гармати;
Було колись – запорожці
Вміли пановати.
Пановали, добували
І славу, і волю;
Минулося – осталися
Могили на полі.
Високії ті могили,
Де лягло спочити
Козацькеє біле тіло,
В китайку повите.
Високії ті могили
Чорніють, як гори,
Та про волю нишком в полі
З вітрами говорять.
Свідок слави дідівщини
З вітром розмовляє,
А внук кóсу несе в рóсу,
За ними співає.
Було колись – в Україні
Лихо танцьовало,
Журба в шинку мед-горілку
Поставцем кружала,
Було колись добре жити
На тій Україні…
А згадаймо! Може, серце
Хоч трохи спочине.
Чорна хмара з-за Лиману
Небо, сонце криє,
Синє море звірюкою
То стогне, то виє,
Дніпра гирло затопило.
«Ануте, хлоп’ята,
На байдаки! Море грає —
Ходім погуляти!»
Висипали запорожці —
Лиман човни вкрили.
«Грай же, море!» – заспівали,
Запінились хвилі.
Кругом хвилі, як ті гори:
Ні землі, ні неба,
Серце мліє, а козакам
Того тілько й треба.
Пливуть собі та співають;
Рибалка літає…
А попереду отаман
Веде, куди знає.
Походжає вздовж байдака,
Гасне люлька в роті;
Поглядає сюди-туди —
Де-то буть роботі?
Закрутивши чорні уси,
За ухо чуприну,
Підняв шапку – човни стали.
«Нехай ворог гине!
Не в Синопу, отамани,
Панове-молодці,
А у Царьград до султана
Поїдемо в гості!»
«Добре, батьку отамане!» —
Кругом заревіло. «Спасибі вам!» —
Надів шапку.
Знову закипіло
Синє море; вздовж байдака
Знову похожає
Пан отаман та на хвилю
Мовчки поглядає.
1840
«Думи мої, думи мої…»(1840)
Думи мої, думи мої,
Лихо мені з вами!
Нащо
