Кобзар. Вперше зі щоденником автора. Тарас Шевченко

Чтение книги онлайн.

Читать онлайн книгу Кобзар. Вперше зі щоденником автора - Тарас Шевченко страница 65

Кобзар. Вперше зі щоденником автора - Тарас Шевченко

Скачать книгу

Одпочинеш,

      А ми потанцюєм…

      Заграй же нам яку-нéбудь».

      «Чую, любі, чую…

      Спасибі вам, мої квіти,

      За слово ласкаве.

      Заграв би вам, та, бачите,

      Справи нема… справи.

      Учора був на базарі,

      Кобза зопсувалась…

      Розбилася…» «А струни є?»

      «Тілько три осталось».

      «Та хоч на трьох яку-небудь».

      «На трьох… Ох, дівчата!

      І на одній колись-то грав,

      Та ба, вже не грати…

      Постривайте, мої любі,

      Трошки одпочину.

      Сядьмо, хлопче». Посідали.

      Розв’язав торбину,

      Вийняв кобзу, разів зо два

      Ударив по рваних.

      «Що б вам заграть? Постривайте.

      Черницю Маряну

      Чи чували?» – «Ні, не чули».

      «Слухайте ж, дівчата,

      Та кайтеся… Давно колись

      Була собі мати,

      Був і батько, та не стало;

      Осталась вдовою,

      Та й не молодою,

      І з волами,

      І з возами,

      Й малою дочкою.

      Росла дочка Мар’яна,

      А виросла, як панна, —

      Кароока

      І висока,

      Хоч за пана гетьмана.

      Стала мати гадати

      Та за пана єднати.

      А Мар’яна

      Не до пана

      Виходила гуляти,

      Не до пана старóго,

      Усатого, товстóго,

      А з Петрусем

      В гаю, в лузі

      Щовечора святого

      Розмовляла,

      Жартувала,

      Обнімала, мліла…

      А іноді усміхалась,

      Плакала, німіла…

      „Чого ж плачеш, моє серце?“ —

      Петро запитає;

      Вона гляне, усміхнеться:

      „І сама не знаю…“

      „Може, думаєш, покину?

      Ні, моя рибчи´но,

      Буду ходить, буду любить,

      Поки не загину!..“

      „Хіба було коли в світі,

      Щиро що кохались.

      Розійшлися, не взялися

      Й живими остались?

      Ні, не було, мій голубе.

      Ти чув, що співають…

      То кобзарі вигадують,

      Бо, сліпі, не знають,

      Бо не бачать, що є брови

      Чорні, карі очі,

      І високий стан козачий,

      І гнучкий дівочий.

      Що є коси, довгі коси,

      Козацька чуприна…

      Що на мову на Петрову

      В глухій домовині

      Усміхнуся; скажу йому:

      „Орле сизокрилий,

      Люблю тебе й на сім світі,

      Як на тім любила“.

      Отак, серце, о[б]німемось,

      Отак поцілую,

      Нехай вкупі закопають…

      Умру… не почую.

      Не почую…“ Обнялися,

      Обнялись, зомліли…

      Отак вони любилися!

      На той світ хотіли

      О[б]нявшися переступить;

      Та не по-їх стало!

      Щовечора схóдилися,

      І мати не знала,

      Де Мар’яна до півночі

      І з ким розмовляє?

      „Воно мале ще, дитина,

      Нічого не знає“.

      Угадала стара мати,

      Та не все вгадала,

      Знать, забула, що колись-то

      Сама дівувала.

      Угадала

Скачать книгу