style="font-size:15px;"> Генрих витягає блокнот.
– Ми купили цей надгробок за п’ятдесят тисяч. Як тобі здається, три чверті мільйона – не пристойний зиск?
Генрих знов купається в хвилях сарказму. Він гадає, що повинен при мені завжди вдаватися до нього, тому що я колись був учителем. Це було зразу після війни. Я працював у глухому селі дев’ять місяців, поки не втік, переслідуваний зимовою самотністю, що, як злий собака, хапала мене за п’яти.
– Був би ще більший зиск, коли б замість чудового хреста продати отой проклятий обеліск, що стовбичить перед вікном, – не витримую я. – Кажуть, що ваш покійний батько шістдесят років тому, коли засновував фірму, купив його ще дешевше – за якихось там п’ятдесят марок.
– Обеліск? При чому тут обеліск? Його ніхто не купить. Це знає навіть мала дитина.
– Саме тому його й не шкода було б, – пояснюю я, – а хреста жаль. За інший такий тепер нам доведеться заплатити великі гроші.
Генрих тільки сопе. У нього в носі поліпи, і тому йому завжди важко дихати.
– Ви, може, хочете сказати, що цей хрест зараз нам коштував би три чверті мільйона?
– Про це ми скоро дізнаємось, – каже Ґеорґ Кроль. – Завтра тут буде Ризенфельд. Нам треба зробити нове замовлення Оденвальдському гранітному заводові, бо на складі вже мало товару.
– У нас є ще обеліск, – лукаво зауважую я.
– Чому ви не продасте його самі? – спалахує Генрих. – Значить, завтра приїздить сюди Ризенфельд? Гаразд, у такому разі я залишусь тут і сам поговорю з ним. Побачимо, які тепер ціни!
Ми з Ґеорґом перезираємось. Ми знаєм, що Генриха треба тримати від Ризенфельда якнайдалі, навіть коли б довелось напоїти його чи підлити йому в кухоль із пивом касторки. Чесний старомодний комерсант нагнав би на Ризенфельда смертельну нудьгу своїми воєнними спогадами і розповідями про добрі часи, коли ще гроші були грошима, а вірність – душею честі, як влучнр сказав наш любий фельдмаршал. Генрих дуже високої думки про такі банальності. А Ризенфельд – ні. Для нього вірність – це те, чого треба вимагати від інших, коли їм це не вигідно, і від себе самого, коли тобі з цього є якийсь зиск.
– Ціни міняються щодня, – каже Ґеорґ. – Про це нічого й говорити.
– Он як? То ти, може, вважаєш, що я продав задешево?
– Побачимо. Ти привіз гроші?
Генрих витріщує на Ґеорґа очі.
– Гроші? Що ви ще вигадаєте? Як я міг привезти гроші, коли товар ще не доставлено? Це ж неможливо!
– Нічого неможливого тут немає, – заперечую я. – Навпаки, тепер тільки так і роблять. Це зветься платнею наперед.
– Платня наперед! – Генрих презирливо морщить свого товстого носа. – Що ви, класний наставнику, розумієте в цьому? Як можна в нашому ділі вимагати наперед платню від засмучених родичів покійника, коли на могилі ще не зів’яли вінки? Правити гроші, коли товар навіть не доставлено?
– Звичайно. А коли ж іще? Люди тоді змучені, і з них легше взяти гроші.
– Змучені? Дуже багато ви розумієте! Тоді вони
