грою, тож швидко її опанував. Підкинувши вгору камінець, доки він летів, устигав схопити в жменю крем’яшки, що лежали, і підхоплював на льоту той, що падав.
Малуша радо сміялася і хвалила синка: молодець!
Аж тут вигулькнули невідь-звідки вершники, і в кожного при боці двосічний меч. І коні їхні баскі хропли зміями-гориничами – в Будутину їх послала княгиня Ольга, щоби забрали її онука.
Один з них, перехилившись з сідла, підхопив під пахви Володимирка, кинув його на сідло свого коня, і вони зникли так само швидко, як і з’явилися. А Малуша, отямившись, бігла й кричала:
«Верніть мені синочка! Краще мене візьміть!»
«Взяли того, кого нам велено взяти», – не обертаючись гукнув вершник, і вони зникли.
Малуша впала і забилася в риданнях…
Більше сина свого вона ніколи не побачить – княгиня Ольга заборонила їй навіть у Києві з’являтися, а варті наказала і близько колишню свою ключницю до княжих хоромів не підпускати.
«Вона виховає з нього робичича, – казала, – а я виховаю з Володимира майбутнього князя».
З Малушею, коли на неї коршаками налетівши, дружинники вихопили сина, стало творитися щось недоладне. Зрання й до пізньої ночі вона никала по околицях села, заглядала під кожен кущик та все синочка свого шукала. І скаржилась, що він десь плаче.
«Чуєте? Це ж мій синочок плаче… До матінки своєї хоче, себто до мене. А княгиня Ольга йому лише бабця…»
10
Святослав, ідучи на Дунай, не міг призначити своїм намісником у Києві ні Володимира, ні Олега, який був наймолодшим.
Перший був бастардом, незаконним нащадком, народженим від жінки, яка ніколи не була в шлюбі зі Святославом. І хоч Малуша походила з древлянського князівського роду, але була в княгині Ольги ключницею. Володимир, до всього ж, народжений був не в Києві, а в селі Будутине, куди розгнівана Ольга зіслала Малушу за її любов зі Святославом.
До всього Володимир, народжений від ключниці, був ще й наймолодшим. А таких намісниками замість себе не ставили, віддаючи перевагу старшому синові. Як би склалася подальша доля юного Володимира, невідомо. Аж тут його запросили до себе новгородці.
Малко Любечанин – ймовірно, можновладець із Любеча. Уже згадувалась гіпотеза, за якою Малушу вважали князівною, дочкою древлянського князя Мала, якого було страчено 946 року під час придушення Ольгою повстання древлян.
Брат Малуші був найближчим сподвижником Святослава, а це теж вказує на знатність роду.
А Любеч – нині селище міського типу на Чернігівщині. Розташований на лівому березі Дніпра, вперше згадується в давньоруських літописах під роком 882-м. Був значним торговим центром і однією з фортець, яка захищала Київську Русь від нападів степових кочовиків.
«Найімовірніше, Володимир просидів би у малопочесному в ті роки новгородському князівському кріслі набагато довше: адже Ярополк і Олег були теж дуже молоді – перший мав на
