style="font-size:15px;"> Довго лежало зернятко в землі. Може тільки з осені до весни. Але йому казалося, що занадто довго, бо не знало що є рік і пори року: весна, літо, осінь та зима. Але одного разу зернятко відчуло, що земля стала теплою. Воно знало, що лежить тут аби рости і почало пускати паросток вгору, бо чекало на щось інше ніж тільки земля навкруги.
І дійсно. Коли паросток вийшов з землі і трохи підріс, то пересвідчився, що тут набагато краще ніж було раніше. Воно побачило сонечко, відчуло на собі вітерець.
Поруч паростка були такі ж зелені паростки але різні: і зовсім тоненькі, які прогиналися піл вітром мало не до землі, трохи товсті і пружні, але з таким круглим стебельцем як він поруч не було нікого.
Сусіди виявилися паростками різних трав чи навіть кущів та дерев. Всі вони вийшли з землі перший раз і ніхто не міг сказати паростку з зернятка якої рослини він росте. Паросток вирішив чекати слушного часу, аби у когось розпитати про себе.
Минуло небагато днів. Травички, кущі укріпилися. Вже не так прогиналися під вітром. Певніше почав відчувати себе і пагінець. На верхній частині паростка виросла кулька. Потім вона розкрилася і всі побачили квітку з яскраво жовтими багато численними м’якими пелюстками.
– Ой, яка ви гарна! – шанобливо казали пагінці трав, шо росли поруч – Ви – окраса нашої галявинки!
Паростку було приємно це чути і він гордо витягнувся назустріч ранішньому сонечку.
– Оце вже дійсно настала весна! Кре-ке-ке! – пострекотала сорока, яка присіла відпочити на гілячку дерева, що росло поруч. – Кульбабко, доброго ранку!
Паросток спочатку не зрозумів, що звертаються саме до нього, але коли до цього привітання приєдналися інші травички, то зрозумів, що звати його кульбабкою і у нього є право бути пошанованим через жовтогарячу корону на голові. Так! Він – кульбабка, якщо так думають інші. Адже приємно бути у центрі уваги, якщо ти такий один!
Цілий день тішилася кульбабка своєю значимістю і неповторністю, бо не бачила навколо себе подібних.
Та сталося не так, як бажалося! Наступного дня ті паростки, яких кульбабка вважала за травички, розкрили свої кульки і вся галявина засіяла безліччю кульбабок. З зеленої вона стала жовтою. Тепер травички шанували не тільки нашу кульбабку, але і інших.
Налетіли джмелі і починали пити солодкий нектар з цих квітів. З’явились дівчатка, які почали зривати кульбабки і плести, а потім надівати собі на голову віночки з кульбабок. Та Бог зберіг нашу кульбабку і вона залишилася далі рости і дозрівати на рідній їй галявинці.
– Я ще раз вітаю тебе, кульбабко! Кре-ке-ке! – знову пострекотала сорока – яка пролітала над галявиною – у тебе сьогодні справжня королівська корона!
Кульбабка ще не знала, що замість жовтогарячої корони, вже мала білий пух з дрібними зернятками на кінці кожної пушинки. Але вона була вдячна за увагу до неї такої відомої пташки, як сорока.
Недовго гордувала
