своїх малят. А ще гули бджоли, перелітаючи з квітки на квітку.
Мазунчик запитав друзів:
– Де їжаки, зайці, кабани з поросятками?
Рудий Хвостик йому пояснив:
– Пішли до лісу. Збирають там ягоди, сушать на зиму траву. Моя матуся збирає гриби і настромлює їх на гілочки. Я теж їй допомагав. Але працювати нудно. Тому я від матусі втік.
Козеня мекнуло:
– Добре, що їх нема. Ніхто не гримає на нас і не заважає бігати. Хлопці, давайте влаштуємо змагання. Будемо бігати наввипередки.
Білченя жбурнуло боровик. Майнуло смугастим хвостиком і з усіх ніг побігло через галявину.
– Ме-е-е! – сердився Мекека. – Так нечесно. Слухайтеся моєї команди! Стійте струнко!
Рудий Хвостик, присоромлений, повернувся.
Друзі виструнчилися. Мекека голосно командував:
– На старт! Увага! Руш!
І вони разом, в одну мить, зірвалися. Попереду мчав Мекека. За Мекекою дріботів Рудий Хвостик. Мазунчик чеберяв останній. Він дуже хотів бути першим. Біг так швидко, як ще ніколи не біг. Проте випередити друзів у нього чомусь не виходило.
Раптом щось трапилося. Мекека впав і просунувся на чотирьох ратичках уперед. На Мекеку з розгону налетів Рудий Хвостик. Зайча оббігло друзів. Воно зраділо, що випередило друзів. Але побачило купу – і зупинилося.
Мазунчик уважно розглядав купу. Її хтось склав із сухої землі, хвої, шматочків листя та стебел. Але найцікавіше, що купа ворушилася. Ой, на ній сновигають мурахи! Їх видимо-невидимо. Вони бігають туди-сюди, туди-сюди. Але не наввипередки. Кожна мураха щось цупила: травинку, листочок, шматочки кори. Деякі колисали малят у білих згорточках.
– Ти диви, – сказало зайча. – Такі малесенькі, а працюють. Ніхто не байдикує.
– Я їм зараз покажу! Ме-ке-ке! – погрожувало козеня.
Враз вискочило на купу і жваво запрацювало ратичками і повністю розвалило її. Потім носиком тикало у колишній мурашник, а ратичками швиргало залишки сухого листя. Знялася густа хмара їдкого пилу.
У горлі Мазунчика неприємно лоскотало. Він дременув подалі від мурашника. Сів під смерекою. З відстані спостерігав.
А білченя не дременуло. Крутилося коло Мекеки й підохочувало його:
– Так, мурахам! Так! Це наша галявина. Хай ідуть у ліс і не заважають нам змагатися.
Раптом козеня не своїм голосом мекнуло і вибриком пішло по всій галявині. Але дорогою звалилося у траву і енергійно качалося.
Мазунчик подумав, що Мекека грається. Та коли прислухався, то зрозумів, що він плакав:
– Рятуйте мене! Мурахи кусають! Мамо! Мамочко!
Рудий Хвостик так само волав не своїм голосом. І голос його звучав дуже жалісно.
На Маленьку поляну прибігла захекана коза Гострі Ріжки. Вона вилизала плямисте хутро свого синочка. Вибрала з нього всіх мурах, до останньої. Вмовляла синочка не плакати.
А білченя лізло вгору стовбуром дуба і рюмсало:
– Мамусю, рятуй мене! Ой, боляче!
У
