сапплмент»[14] і подався до абиякої приватної школи на сході Англії. Там зі мною побалакали й запропонували вчителювати. Згодом я дізнався, що в той час, коли до початку семестру залишалося три тижні, на цю роботу, крім мене, претендувало всього двоє випускників-редбриківців[15].
Масовий продукт середньої верстви суспільства – хлопці, яких я мав просвіщати, були нікудишні учні; кошмарне містечко могло в будь-кого викликати клаустрофобію; ну а найнестерпнішою річчю виявилась учительська кімната. Йдучи з неї на урок, я почував полегшу. Над нами, педагогами, понурою хмарою нависали нудьга й мертвотна обумовленість дальшого життя. Справдешня нудьга, а не вдавана модна хандра. Вона породжувала лицемір’я, святенництво, безсильну лють старих учителів, свідомих свого краху, і молодих, що дожидалися такого самого краху. Оті старигани наводили на думку проповідь під шибеницею. Досить було глянути на них – і йшла обертом голова, немовби цей погляд кинуто в бездонну яму людської марноти… Десь такі враження в мене були впродовж другого семестру в школі.
Несила мені марнувати життя, тиняючись у такій Сахарі. Що гострішало це відчуття, то виразнішав висновок: ота закостеніла бундючна школа – не що інше, як іграшковий макет усієї Англії, й не вдасться його спекатися, якщо не виїдеш за кордон. Як на те, мені ще й набридла дівчина, з якою я зустрічався.
Мою заяву про звільнення прийняли з розумінням і з умовою, що я попрацюю ще до кінця навчального року. Я не раз натякав про свою непосидючість, ну а директор з першого ж разу виснував, що мене тягне до Сполучених Штатів чи домініонів.
– Я ще не вирішив остаточно, пане директоре.
– Як гадаю, ми могли б зробити з вас, Ерфе, непоганого вчителя. Та й ви, знаєте, могли б на нас добре вплинути. Ет, тепер пізно про це говорити.
– Мабуть, так. На жаль.
– Не схвалюю мандрів по заграницях. Раджу вам залишитися. Втім… vous l’avez voulu, Georges Danton. Vous l’avez voulu[16].
Дуже промовиста помилка в цитуванні.
У день мого від’їзду лив дощ. Мене переповнювало радісне збудження – дивовижно розкішне відчуття окрилености. Я не знав, куди подамся, зате знав, чого мені треба. Чужої землі, чужих людей, чужої мови і – тоді я ще не міг вбрати цю думку у слова – чужої таємниці.
Розділ 2
Дізнавшись, що Британська рада[17] набирає працівників, у перших числах серпня я приїхав на Дейвіс-стрит. Співбесіду зі мною провадила завзята дама, схиблена на так званій культурності, – по її словниковому запасі і манері зверхньо говорити можна було розпізнати вихованку Роудинської школи[18].
Дуже важливо, довірилася мені дама, щоб за рубежем «нас» репрезентували найдостойніші люди, але надто вже марудно давати оголошення про кожну вакансію й говорити з кожним претендентом; та й, зрештою, за кордоном доводиться обмежувати
Освітній додаток газети «Таймс».
Редбрик (англ. red brick – «червона цегла») – поточна назва англійських вишів, заснованих у XIX й першій половині ХХ століття. До початку 1960-х років була іронічною, відтоді стала нейтральною з певним шанобливим відтінком.
Правильна цитата з комедії Мольєра «Жорж Данден»:
Неміністерський департамент уряду Великобританії, що поширює британську культуру за межами країни.
Школа-інтернат для дівчат 11–18 років у селищі Роудин, в передмісті Брайтона (Великобританія).
