немає жодного лікаря з Англії.
– Але ж ти не лікар, ти бактеріолог.
– Ну, знаєш, у мене є медична освіта, та й, перш ніж заглибитися в спеціалізацію, я встиг попрацювати в лікарні. А те, що я передусім бактеріолог, тільки на краще. Матиму чудову можливість для дослідницької роботи.
Він говорив майже легковажно, і, глянувши на нього, вона зі здивуванням побачила в його очах насмішку. Вона не розуміла всього до кінця.
– Але хіба це не страшенно небезпечно?
– Страшенно.
Він усміхнувся. В нього вийшла глумлива гримаса. Вона підперла голову рукою. Самогубство. Не інакше. Який жах! Вона й подумати не могла, що так це сприйме. Вона не може цього допустити. Це жорстоко. Вона не винна, що не кохає його. Але якщо він через неї накладе на себе руки… Сльози м’яко покотилися її щоками.
– Чому ти плачеш?
Його голос прозвучав холодно.
– Ти не зобов’язаний їхати, правда?
– Ні. Я їду з власної волі.
– Будь ласка, не їдь, Волтере. А що, як із тобою щось станеться? А що, як ти помреш?
Хоч його обличчя й залишалося байдужим, в очах зблиснула тінь усміху. Він не відповів.
– Де це? – запитала вона по якійсь хвилі мовчання.
– Мей-тан-фу? На притоці Західної річки. Ми піднімемося вгору річкою, а звідти поїдемо на паланкінах.
– Хто це – ми?
– Ти і я.
Вона скинула на нього швидким оком. Подумала, що це їй почулося. Але він усміхався тепер не тільки очима, а й губами. Й не зводив з неї темних очей.
– Ти розраховуєш, що я теж поїду?
– Я думав, ти сама захочеш.
Її дихання стало набагато частішим. Усім тілом пробіг дрож.
– Але ж там точно не місце для жінки. Той місіонер іще кілька тижнів тому відправив звідти свою дружину й дітей, і представник А.Р.С. разом з дружиною виїхав. Я познайомилася з нею на вечірці. Щойно згадала – вона сказала, що їм довелося звідкись поїхати через холеру.
– Там живуть п’ять монахинь-французок.
Її охопив панічний страх.
– Я тебе не розумію. Мені ніяк не можна туди їхати! Ти ж знаєш, яке в мене слабке здоров’я. Лікар Гайвард сказав, що в спеку мені треба виїжджати з Гонконгу. Тамтешню задуху я не витримаю. Ще й холера: я звихнуся зі страху. Це точно обернеться бідою. Нема чого мені туди їхати. Я там помру.
Він не відповів. У розпачі вона глянула на нього й мало не закричала, таким страшним їй здалося його посіріле обличчя, на якому виднілася ненависть. Він що, хотів її погубити? Вона сама відповіла на цей свій жахливий здогад.
– Це абсурд. Якщо ти вважаєш, що маєш їхати, – справа твоя. Але не очікуй, що і я поїду. Я терпіти не можу хворих. Епідемія холери! Я не вдаю з себе дуже сміливу людину й легко визнаю, що не створена для такого. Я залишуся тут, доки не настане час мені їхати в Японію.
– А я думав, що ти захочеш супроводжувати мене в такій небезпечній
