Її обличчя наче приховувала маска. Вона всміхалася і люб’язно, виховано казала те, що від неї очікували, але при всій своїй привітності тримала людей на відстані. У місті вона мала кількох близьких подруг, що дуже нею захоплювалися. Кітті подумки запитала себе, чи місіс Таунсенд вважала її дещо вульгарною, й запаленіла. Зрештою, ця Дороті задирає носа безпідставно. Так, її батько працював губернатором колонії і в той час це була дуже висока посада – всі підводилися, коли він заходив у кімнату, а чоловіки шанобливо знімали капелюхи, коли його провозили повз них в авто, але варто йому піти у відставку – і все, про нього забули. Батько Дороті Таунсенд живе на пенсію в маленькому будиночку в Ерлс-Корті.[4] Мати Кітті страшенно нудилася б у його товаристві. Батько Кітті, Бернард Ґарстін, має посаду королівського адвоката і, може, колись стане суддею. Та й живуть вони, як-не-як, у Південному Кенсингтоні.
4
Кітті, яка приїхала в Гонконг, взявши шлюб, було важко змиритися з тим фактом, що її соціальне становище визначалося посадою її чоловіка. Звісно, прийняли їх дуже сердечно і два чи три місяці після приїзду вони відвідували вечірки мало не щодня. Коли вони завітали на вечерю в губернаторську резиденцію, сам губернатор повів її до столу, проте вона швидко збагнула, що в ролі дружини урядового бактеріолога не має ніякого особливого місця в суспільстві. Її це розгнівало.
– Який абсурд, – сказала вона чоловікові. – Та в Англії ми на таких людей і не глянули б! Моя мати і не подумала б запросити їх на вечерю.
– Не переймайся, – відповів він. – Знаєш, насправді це не має значення.
– Звісно, не має, лише показує, які вони ідіоти. Подумати тільки – вдома до нас у гості приходили такі люди, а тут до нас ставляться, як до сміття.
– Порядне товариство науковців не помічає, – всміхнувся він.
Тепер вона про це знала, але не тоді, коли виходила за нього заміж.
– Ну, не надто приємно вечеряти за одним столом із агентом пароплавної компанії, – сказала вона, сміючись, щоб він не запідозрив її у снобізмі.
Можливо, за легкістю її тону він відчув докір, тому ніяково стиснув її долоню.
– Мені дуже шкода, Кітті, люба, але не засмучуйся.
– Що ти, і не подумаю.
5
Ні, не міг це бути Волтер. Напевно, хтось зі слуг, а це, власне, не мало значення. Слуги-китайці однаково все знають. Але тримають язика за зубами.
У неї тьохнуло серце, коли вона згадала, як повільно оберталася та біла фарфорова ручка. Їм більше не можна так ризикувати. Краще вже ходити в крамничку антиквара. Якщо хтось і побачить, як вона туди увійде, то нічого не запідозрить, там вони будуть у повній безпеці. Власник крамнички знає, яку посаду обіймає Чарлі, і йому стає розуму не переходити дорогу заступнику губернатора. Та й важить лиш те, що Чарлі її кохає.
Кітті перейшла з веранди у вітальню. Уляглася на канапу й простягнула руку, щоб
Район у Центральному Лондоні.
