Мирослав Попович і Сергій Кримський покликали мене писати разом із ними книжку про Сковороду. Кожен писав свої розділи. Думаю, вони не взяли б до себе найдурнішого письменника.
У Західній Європі «інтелектуалами» називають людей, які є публічними представниками інтелігенції, своєрідними рупорами. Ви безперечно відіграєте цю роль. Як вам у ній живеться?
Я не щодня задумуюся над усім цим. Я не думаю про те, як має себе почувати інтелектуал.
Якби вам самому потрібно було б якось окреслити свою роль в українському суспільстві, то який «ярлик» ви б обрали?
Он соняшник перед вами сидить. І в пору цвітіння. І в пору виробництва олії. Соняшник дуже виснажує землю. Як і рапс…
У нас люблять ікони. Шевченко занадто сконцентрував у собі всі прагнення та бажання.
Але Шевченка треба брати в контексті дивовижних людей, які його оточували. Це прекрасний історик Костомаров, це суперечливий і несподіваний Пантелеймон Куліш, це Микола Гулак, який став одним із дослідників «Витязя в тигровій шкурі» і написав до Лобачевського французькою мовою про неевклідову геометрію.
Шевченко – не «дуб среди долины ровныя». Він існував у оточенні цікавих людей. Якби ми це все густіше сприймали, то інакше ставилися б і до Шевченка.
Кого ще можна додати до українського іконостасу?
Франка, звичайно. Це людина величезних потужностей і величезної трагічної долі. Так само – Лесю Українку. Я дуже її люблю. Я мрію – якщо в моєму віці ще можна мріяти – написати про останні роки життя Лесі Українки та поставити фільм разом із Мащенком.
Кого з цих трьох можна було б запропонувати на роль ікони для наймолодшого покоління українців?
Шевченка ніким не можна замінити. Можна додати ще Вернадського.
Чому саме Шевченко?
Тут єдність високого таланту чи генія з відповідністю життєвої долі. Десятиліття солдатської каторги та знущання зробили Шевченка таким чоловіком.
Є цікаве дослідження Назаренка – цей дослідник російської літератури зробив книжку про Шевченка не як про поета, а як про людину в оточенні міфів. Він пише про ножі на могилі, що стала місцем поклоніння пророкові, про претензії до Шевченка, який не все зробив із того, що міг.
Коли таке пише дослідник Салтикова-Щедріна та Свіфта, цьому більше віриш, ніж прописним шевченкознавцям.
А чи не забагато тут страждань?
Страждань вистачає. Я проти голосінь.
Є такий надзвичайний музичний інструмент, як трембіта. Вона асоціюється насамперед із похоронами. Але ж вона не тільки для похоронів! Вона для народження, хрещення і так далі.
Одну іпостась ми знаємо – голосимо. Голосіння в моді. А момент веселий і світлий зовсім не використовуємо. Тут для мене чудовим прикладом завжди був Параджанов – він у всьому міг знайти щось смішне, парадоксальне, викличне, епатажне.
Параджанов був гомосексуалістом.
