зазвичай називають зрадою. Дивні, однак, ці напади безумства.
Як на те, історія Ель Мамуна типова для багатьох арабів. Він старів. А зі старістю приходять роздуми. І якогось вечора приходить усвідомлення, що він зрадив бога ісламу і, скріпивши ручканням угоду з християнами, втратив усе, що мав.
І справді, навіщо йому той ячмінь і те мирне життя? З воїна він зробився пастухом. Він пригадує, як жив у Сахарі, сповненій небезпек, де з-за кожного бархану чигала погроза, де зупинившись на ніч, він розставляв сторожу, і, вечорами, коло багаття, на звістки про пересування ворога дужче билися серця вояків. Він пригадує смак волі серед безкраїх просторів, який не забуде той, хто раз його скуштував.
І ось він безславно бродить скореними пісками, позбавленими своєї гідності. Сьогодні Сахара для нього справді лише пустеля.
Можливо, офіцери, котрих він потім позабивав, викликали у нього повагу. Але любов до Аллаха понад усе.
– Добраніч, Ель Мамуне.
– Бережи тебе, Боже.
Офіцери, загорнувшись у ковдри, горілиць простягаються на піску, ніби на плоту. Повільно обертаються зорі, і ціле небо позначає перебіг часу. Місяць схиляється до пісків, ідучи в небуття волею Премудрого. Скоро християни поснуть. Іще кілька хвилин, і в небесах сяятимуть лише зорі. І тоді досить буде лише кволого зойку цих християн, яким уже не пощастить прокинутися, щоб упокорені племена повернули собі колишню велич, і знов почали переслідування, і тим повернули сяйво піскам… Ще кілька секунд, і з непоправного народиться новий світ.
І він забиває сонними славних лейтенантів.
Сьогодні, в Джубі, я запрошений в гості до Кемаля та його брата Муяна, і у їхньому шатрі п’ю чай. Муян, суворий дикун, закутаний до самого рота в синє покривало, мовчки розглядає мене. Тільки Кемаль розмовляє зі мною і припрошує, частуючи:
– Моє шатро, мої верблюди, мої жінки, мої раби – все для тебе.
Так само не спускаючи з мене очей, Муян нахиляється до брата, вимовляє кілька слів і знову поринає в мовчання.
– Що він каже?
– Каже: «Боннафу викрав у Р’Ґвеібаті тисячу верблюдів».
Капітан Боннафу командує загоном мегаристів[4] з легкої кавалерії Атара. Я з ним не знайомий. Але знаю, що серед маврів ходять про нього легенди. Про нього висловлюються гнівно, але ніби про божество. Його присутність надає цінності піскам пустелі. Зокрема, сьогодні він наче з неба впав з тилу у непокірних племен, що прямують на південь, сотнями женучи верблюдів, і, щоб уберегти своє найдорожче добро, кочовики мусять розвернутись і стати з ним до бою. А нині, урятувавши Атар своєю появою в ролі архангела, і ставши потім табором на узвишші, він сяє там, привертаючи до себе погляди, і змушуючи тим племена маврів кидатись на його меч.
Муян дивиться на мене іще суворіше і знову щось каже.
– Що він каже?
– Каже: «Завтра ми підемо на Боннафу загоном у триста рушниць».
Я вже про дещо здогадувався. Три дні вони водять верблюдів на
Мегарист – кавалерист на бойовому верблюді.
