Він залишився символом нашого жорсткого приготування до суворих радощів професії. В усьому домінувала виразна стриманість. Пригадую, як три роки по тому з короткого повідомлення, у лічених словах, я дізнався про загибель Лекрівена, одного з багатьох наших товаришів, що туманного дня або туманної ночі пішли на вічний спочинок.
У таку саму досвітню годину, о третій, серед такої самої тиші, ми почули голос свого директора, що, невидимий у пітьмі, звертався до інспектора:
– Лекрівен цієї ночі не приземлився у Касабланці.
– Га? – озвався інспектор, – що?
Зненацька розбуджений, він зробив зусилля, відганяючи сон і демонструючи службовий ентузіазм.
– А! Так? Він не зумів дотягти? Повернув назад?
З хвоста автобуса долинула коротка відповідь:
– Ні.
Ми чекали продовження, але більше не почули ні слова. Важко падали секунди, дедалі виразніше показуючи, що те «ні» було остаточним і безапеляційним, ні слова більше не пролунає: Лекрівен не приземлився в Касабланці, і вже ніколи й ніде не приземлиться.
Отож, зранку, перед своїм першим поштовим рейсом, я й виконував священні ритуали нашої професії і, дивлячись у вікно на блискучий брук, де відбивалося світло ліхтарів, почувався не надто впевненим у собі. Вітер витворював на поверхні калюж пальмове листя. Я подумав: «Як на перший рейс… по-щирості… щось мені не ведеться». Я звів очі на інспектора:
– Бачите, яка негода?
Інспектор утомлено глянув у вікно:
– Це ще нічого не означає, – мовив він спроквола.
Я запитав себе, як тоді визначати негоду, за якими ознаками? Учора ввечері Ґійоме однієї усмішкою спростував усі лихі пророкування, якими страшили нас бувальці, та зараз їхні слова знову спали мені на думку: «Як кого, хто не знає всього маршруту, як свої п’ять пальців, заскочить заметіль… мені його наперед шкода!..» Їм треба було підтримувати свій авторитет, отож вони значуще хитали головами, виявляючи принизливе співчуття до нас, простачків, і до нашого наївного запалу.
А справді, для скількох з нас цей автобус правив за останній земний притулок? Для шістдесятьох, вісімдесятьох? Усіх відвозив дощового ранку той самий мовчазний водій. Я озирнувся: малі вогники жевріли у напівмороці, то спалахуючи, то мерхнучи у такт роздумам курців. Убогі роздуми підтоптаних урядовців. Скільком з нас ці супутники стали за жалобний кортеж?
Я дослухався до їхніх – упівголоса – взаємних звірянь. Вони балакали про свої недуги, про гроші, про нудні родинні турботи. Вони демонстрували мури тоскної в’язниці, в якій самі себе замкнули. І раптом я узрів обличчя долі.
Старий бюрократе, мій супутнику з автобуса, ніхто ніколи не вказав тобі шляху до втечі, а сам ти ні на що не зважишся. Ти вимурував собі тихий світ, задраївши всі виходи до світла, як роблять терміти. Ти згорнувся в клубок у своєму буржуазному гаразді, у своєму
