знає людство: в надмірній людяності.
Розділ III
Боротьба з Робесп’єром
1794 рік
3 квітня Фуше дізнається, що його для звіту вимагає в Париж Комітет громадського порятунку, 5-го сідає в подорожню карету. Його від’їзд супроводять шістнадцять глухих ударів, шістнадцять ударів ґільйотини, востаннє виконавши при ньому різницький обов’язок. І ще два найостанніші вироки доконано поспіхом того дня, два вже аж надто дивні, бо хто ж був запізнілою жертвою масових убивств, чиї голови (як цинічно казали в ті часи) треба сплюнути в кошик? Не хто, як ліонський кат і його помічник. Навіть до тих, хто з однаковою байдужістю з наказу реакції ґільйотинував Шальє та його друзів, а потім з наказу революції – цілі сотні реакціонерів, теж дійшла черга ставати під ніж. Хоч як би хотілося, з судових актів важко второпати, які злочини їм приписували; їх, очевидно, просто віддали на пожертву, щоб не розповіли наступникам Фуше й нащадкам про Ліон. Найкраще вміють мовчати мертві.
Аж після цього покотилася карета. Навсібіч розкидався думкою Фуше, їдучи до Парижа. Звичайно, міг він себе втішати, ще не все втрачене; в нього в Конвенті ще чимало впливових друзів, передусім великий Робесп’єрів суперник Дантон; можливо, йому все-таки пощастить зупинити того Страхітливого? Де вже було знати Фуше, що в ці вирішальні хвилини революційні події котяться швидше, ніж колеса поштової карети з Ліона до Парижа! Що вже два дні у в’язниці близький його приятель Шомет, що вчора з наказу Робесп’єра запхано під ґільйотину величезну лев’ячу голову Дантона, що сьогодні Кондорсе, духовний проводир правих, не ївши й не пивши, блукає околицями Парижа, а завтра, уникаючи суду, ковтне отруту? Їх усіх повалив один чоловік – Робесп’єр, його найзапекліший політичний супротивник. Тільки ввечері 8 квітня добувшись до Парижа, дізнається Фуше про все те лихо, до якого він сам поліз у пащу. Господь лише знає, спав чи не спав проконсул Жозеф Фуше цієї першої ночі в Парижі.
Уже наступного дня Фуше подався в Конвент, нетерпляче ждучи початку засідання. Та дивна річ, велика зала аж ніяк не повна, половина, ба навіть більше половини місць іще вільні. Звичайно, частина депутатів могла виконувати доручення або десь-інде загаятись, але ж яка зяюча порожнеча на місцях правих, де колись сиділи вожді, жирондисти, блискучі оратори революції! Де вони? Двадцять два найсміливіші – Верньйо, Брісо, Петіон тощо – або загинули на ешафоті, або наклали руки на себе, або з ними розправились під час утечі. Шістдесят трьох чоловік, що насмілились боронити своїх друзів, більшість запроторила у вигнання – Робесп’єр одним страхітливим ударом розбив сотню своїх правих супротивників. Та не менш завзято потрощив Робесп’єрів кулак власні лави – «гору»: Дантона, Демулена, Шабо, Ебера, Фабра д’Еґлантена, Шомета й ще зо два десятки. Всі вони ставали проти його волі, проти його пихатого деспотизму – всіх він потрутив у могилу.
Ніхто не звертав уваги на цього дрібного
