обурення. Якщо голова його не впаде негайно від меча, всі розбійники і злочинці задиратимуть кирпу, а нам загрожує найжахітніший хаос. Час за нас і проти всіх королів землі». Отак, як про доконечну потребу, писав про страту той, що за день перед цим тримав наготові в кишені сурдута ще один, здавалося б, не менш переконливий маніфест.
І справді, тямущий рахівник обчислив добре. Сам бувши опортуністом, він знав невідпорну, вбивчу силу страху, знав, що в ті політичні миті, коли йдеться про маси, сміливість є вирішальним знаменником будь-якого дробу. Так, усе гаразд: добрі консервативні городяни сполохано сахнулись від зухвалого й несподіваного маніфесту, а потім, збентежені й приголомшені, заквапились ухвалити ту постанову, з якою самі ніколи й нізащо не погодилися б. Ніхто не зважився суперечити. Відтоді Жозеф Фуше мав у руках міцного й бездушного важеля, з яким долав найскрутніші кризи, – зневагу до людей.
З того дня, від 16 січня (аж до дальших подій) хамелеонів характер Жозефа Фуше прибирає червоної барви, поміркований умить перекинувся архірадикалом і ультратерористом. Одним махом перескочив він до супротивників і серед колишніх ворогів обирає екстремістське, найлівіше, найрадикальніше крило. Зі страхітливою проворністю – аби тільки задніх не пасти – цей холодний розум, пісний каламар опановує кровожерний терористський жарґон. Пропонує суворі заходи проти еміґрантів та священиків, цькує, погрожує, лютує, вбиває словами і жестами. Власне, тепер він хоче знову приятелювати з Робесп’єром і перейти на його бік. Але той Непідкупний з сумлінням протестантського гарту не любить ренеґатів і з подвійною підозрою ставиться до перекинчика, чий галасливий радикалізм, на його думку, ще підозріліший, ніж попередня нерішучість.
Своїм загостреним чуттям політичної погоди Фуше відчуває небезпеку такого нагляду, бачить, що надходить критичний день. Буря ще не дійшла до Зборів, а на політичному обрії вже зазначилась трагічна боротьба між вождями революції, між Дантоном і Робесп’єром, Ебером і Демуленом; треба знову визначитись усередині самого радикалізму, а Фуше не любить вибирати, не впевнившись у безпеці та вигідності. Він знає, що критичної доби існують такі ситуації, коли для дипломата найрозумніше – просто ухилитись від них. Отож на час боротьби йому ліпше зійти з політичної арени Конвенту і аж тоді вийти знову, коли з’ясується, чиє зверху. Для такого відступу Фуше трапився, на щастя, цілком почесний привід: зі своїх лав Конвент обирав двісті депутатів для підтриму порядку в департаментах. Фуше, негаразд почуваючись у вулканічній атмосфері зали засідань, одразу заходився, щоб його відіслали, – і таки був обраний. Він виграв собі перепочинок. Нехай вони тим часом б’ються й жеруть одне одного, нехай ті шаленці розчищають місце для честолюбних! Тепер тільки б забратися звідси, не пристати до жодної партії! Кілька місяців, та хоч кілька тижнів, і буде досить, хутко крутяться дзиґарі історії. Повернеться він – і вже все буде вирішене, небоязко
