прогулянку, у нього є певна мета. Й ось перед ними відкрилася своєрідна тераса, сюди він і прагнув. Виступаючи з тіла гори, вона нависає над безоднею. Велетенська кам’яна рука, розчепіривши пальці, тримає її, як чашу, на долоні. Це – усипана камінням скеляста плита. Вона величезна, на ній умістилися б два будинки. Морські бурі, яким тут є де розгулятися, пожаліли тільки кілька кущів та агаву з жорстким, немов шкіряним, листям.
Ця зависла в повітрі плита так далеко виступає вперед, що коли людина, котра прагне смерті, кинеться звідси в морську безодню, що на чотири сотні метрів нижче, то відразу ж потрапить на дно, навіть не розбившись об скелі.
Стефан, як це вчинив би кожен хлопчик, хоче підбігти до краю виступу, але батько рвучко відтягує сина і довго не відпускає його руку. Вільною кінцівкою він показує околиці:
– Там, на півночі, ми могли б побачити Александреттську бухту, якби не мис Рас-ель-Ханзір, Свинячий ніс, а південніше – навіть гирло Оронта, але гора там несподівано утворює дугу…
Стефан уважно стежить за вказівним пальцем батька, яким той обводить півколо бурхливого моря, і раптом питає те, що не має стосунку до мапи місцевості:
– Тату! А ти справді підеш на війну?
Ґабріель не помічає, що все ще судомно стискає руку сина.
– Так! З дня на день чекаю наказу.
– А це обов’язково?
– Інакше не можна, Стефане. Усі турецькі офіцери запасу зобов’язані з’явитися в свій полк.
– Ми ж не турки. І чому вони тебе відразу не забрали?
– Очевидно, в артилерії поки що катма гармат. Коли будуть сформовані нові батареї, закличуть усіх офіцерів запасу.
– А куди вони тебе пошлють?
– Я перебуваю в розпорядженні четвертої армії, вона дислокується в Сирії та Палестині.
На Багратяна заспокійливо діє думка про те, що він на якийсь час буде відряджений в Алеппо, Дамаск чи Єрусалим. Може, вдасться взяти з собою Жульєтту та Стефана. Син відгадав те, про що міркує батько:
– А ми, тату?
– Ото ж бо й річ…
Не давши йому закінчити, Стефан пристрасно просить:
– О, тату, будь ласка! Залиши нас тут! Мамі також дуже подобається жити в нашому домі.
Синові хочеться заспокоїти батька, запевнити його в добрих почуттях матері, адже вона тут на чужині. З рідкісною чуйністю вловлює він боротьбу двох світів у житті своїх батьків. Але Багратян задумливо каже:
– Найкраще було б спробувати відвезти вас через Стамбул у Швейцарію, але, на жаль, столиця зараз також стала театром воєнних дій…
Стефан притискає стиснуті п’ястуки до грудей:
– Ні, не треба в Швейцарію! Залиши нас тут, тату!
Ґабріель із подивом дивиться в благальні очі хлопчика. Чи не дивно це? Дитина, котра ніколи не бачила вітчизну праотців, наперекір усьому з нею пов’язана! Те, що живе в самому Ґабріелі, прихильність до цієї родової гори Багратянів, Стефан, котрий народився в
