й глибини.Дорослішаючи,
вони ставали схожими на водойми,
в яких нарешті з’явилась риба.
Як вони вперто вишукували свою любов,
довго цілуючись, так довго,
що ти встигав забути їхні імена,
так довго, наче ділилися з тобою киснем,
аби ти міг дихати
в отруєному пропагандою місті.
Дорослі жінки, які втратили все
в цих коридорах печалі,
грілись щоранку на загальних кухнях,
палячи газ, підігріваючи небо.
І газ, вириваючись із забуття,
світився в темряві тьмяними соняхами,
мовби хтось подавав сигнали бомбардувальникам,
які мали прилетіти й розбомбити ці
кухні.
Чоловіки, з серцями, перемащеними
бензином, охороняли будинки
від випадкових протягів,
зачиняючи двері на всі замки,
виганяли в розчинені вікна
птахів, що залітали на кухні,
хапаючи з жерстяних банок
гіркі кавові зерна.
Їм так добре велось тоді.
Вони виходили зранку на сходи та вулиці,
і життя тривало лише для них,
і весь їхній поношений одяг і спортивні торби,
в яких вони носили тютюн
та складені ножі,
робили життя впорядкованим,
як ранкові газети.
Тепер, коли все це минуло, я можу сказати,
що в містах, в яких ми жили, змінились насамперед
обличчя. Вони втратили спокій та рівновагу
і набули якоїсь холодної відчуженості.
Я говорю про голоси тих чоловіків та жінок,
які зникли назавжди з вулиць і парків.
Запалюючись, мов планети,
від любові та бідності,
злітаючи з орбіт,
вони розбивались в пил і морок.
І тому, що мені не випаде
більше побачити їхні тіні,
тому, що вони не залишили по собі жодних
коментарів, я проговорюю вкотре їхні складні
і призабуті імена, переконуючи їх, що насправді
вони все робили вірно, опирались, як уміли,
знаючи, що не можна просто здавати все,
з чим ти так довго жив.
Що потрібно відстоювати свої квартали,
виганяти божевільних
із палаючими газетами в руках,
які намагаються все підпалити.
І тому, що нам не випаде повернутись
до засніженого мовчазного міста, яке ставило нам голос,
де таке несамовите тепло підіймалося щоранку
з люків та шахт підземки,
де школярі крали в книгарнях збірники віршів
і хімічні, мов атаки, олівці;
тому що ми назавжди загубили його в минулому,
залишили його,
ніби траншеї, в яких мали померти,
мабуть, тому всі наші розмови про нього
переповнені такою гіркотою і відчаєм.
Але тоді, тієї зеленої ночі,
нікому з нас не йшлося
про жоден
