із Києва, якого ви ждали, і я й буду робити розпис цього самого вашого храму.
– Що, що, ти… – бабусині доброзичливі очі спочатку недовірливо звузилися, а потім, раптом, широко розплющилися від веселого здогаду. – А-а-а!.. Дуриш стару бабу, – погрозила вона пальцем, – не добре це, насміхатися над старою.
– А я і не думав над вами, бабуню, насміхатися, це насправді я, тобто це я і є той самий художник.
– Ти той самий художник?.. Той самий знаменитий?.. Із Києва?.. – здивування, сумнів і якийсь, наче переляк перемішалися на бабусиному обличчі: Сергієві було вже за тридцять, але, не зважаючи на мужню твердість рис його обличчя, виглядав він все ж значно молодшим за свій вік, та ще цей його потертий джинсовий костюм, футболка й кросівки. – Оце ти і є той самий, який…
– Так, так, оце я і є той самий художник, – старався Сергій переконати бабцю. – Ви на кого чекаєте, я маю на увазі, прізвище того художника, що має до вас приїхати, ви пам’ятаєте?
– Прізвище? – розгублено промовила бабуся.
– Так, так, прізвище того художника Богданенко? – підказав Сергій розгубленій бабуні.
– Так, так, здається… Здається Богданенко. Звичайно Богданенко! – вже впевненіше ствердила вона.
– А звати його Сергій Михайлович?
– Так, так, Сергій Михайлович, саме Сергій Михайлович, Сергій Михайлович Богданенко, саме так!
– Так от я і є Сергій Михайлович Богданенко. От зараз я вам свій паспорт покажу, – Сергій потягнувся рукою до нагрудної кишені, – щоб вас нарешті переконати, – але, побачивши якийсь заперечливий порух бабусі, затримав руку й запитально подивився.
– Перехрестись! – рішуче майже викрикнула бабця, вказавши рукою на храм. – Перехрестись на храм Божий! – вирішила вона звернутися до доказу більш значущого, ніж якийсь там паспорт.
– Будь ласка, – Сергій цілком серйозно поставився до бабусиної
вимоги і повільно й поважно поклав на себе православний хрест і схилив голову.
– Господи, – сплеснула в долоні бабця, – та невже ж це й справді ти… Тобто… – затнулася вона. – Невже це й справді ви той самий оце, якого ми оце…
– Та той самий, той самий, – заспокійливо промовив Сергій. – І чого це вас так дивує? По-перше, вік і одяг – це ніяк не свідчення таланту чи розуму людини, чи не так?
– Авжеж, так.
– А по-друге… Вас, до речі, як звати?
– Горпиною мене називають.
– А по-батькові?
– Степанівна. Горпина Степанівна Стеценко.
– А скільки ж вам років, Горпино Степанівно?
– Та, слава Богу, вже вісімдесят дев’ять, скоро вже й на десятий десяток перейде.
– От бачите, Бог вас віком не образив, та й виглядаєте ви нівроку, як на свій вік, мабуть, і по господарству ще поратися встигаєте, і взагалі так…
– Та, дякувати
