мальовничому березі Сули (нині Роменський район Сумської області), де у прибережних вербах і сьогодні голосисто кують зозулі та витьохкують соловейки (чи знаєте ви українських соловейків? О, ви не знаєте їх, бо українських соловейків треба ще й слухати!), колись, ще за часів монголо-татарського нашестя, і в пізніші, за Великого князівства Литовського, що захопило ті землі, здіймалося містечко (власне, сторожова фортеця) Глинськ – сьогодні однойменне село, центр Глинської сільської ради.
У 1498 р. у Глинську в сім’ї українського шляхтича Василя Глинського народилася донька Оленка – веселооке, непосидючо-щебетливе невгамовне дівча, якому судилося у 18 літ стати великою княгинею Московії, про яку вона до того й чути не чула на своєму половецькому порубіжжі, де ще іржали кочівницькі коні, а заразом стати жоною великого князя московського Василія III, а невдовзі по тому ще й правителькою – першою серед жінок! – Московської Русі. Та ще й матір’ю майбутнього царя Івана IV, прозваного Грозним.
У ті часи українські землі (унікальний взагалі випадок в історії!) без війни і навіть без будь-якого спротиву чи боротьби почали переходити – тихо і непомітно, одна по одній, – як тоді казали, «під Литву».
Князь Гедимін (князював у 1315–1340 pp.) і сам прославився, і Литву свою зміцнив, вивівши її в коло передових держав того часу.
Гедимін зумів об’єднати всі литовські землі в міцне князівство, він збудував столицю Вільно і заходився приєднувати – і силою, і різними обіцянками – сусідні землі до Великого князівства Литовського. Першими, на кого він звернув увагу, були білоруси та українці. Справу полегшувало ще й те, що ні ті, ні ті загарбанням Гедиміна не противилися. І було від чого. Надто їм дошкуляли свої князі, які тільки тим і переймалися, що безнастанно гризлися між собою – чвари були постійними. А тут іще й татари зі своїм здирством дошкуляли.
Литовці і не ворогували між собою (а коли пани б’ються, у мужиків чуби тріщать – відома істина з бозна-яких часів) і здирств не чинили. І нікого мовби не кривдили. Найбільші посади вони самі обіймали, а на менші ставили своїх намісників – часто і з місцевих княжих родів. І, що неймовірно, не нищили того, що забирали, люду не приневолювали, не чіпали культури й місцевих звичаїв. Та й хрестилися вони за православним обрядом, і – що вельми подобалося місцевому населенню, охоче переймали їхню мову: серед білорусів – білоруську, серед українців – українську. Ще й запевняли: старовини вони не порушують і нового не вводять… Не окупанти, просто-таки рідні брати тамтешнім людям. Ось чому українські землі без війни та без боротьби непомітно, одна по одній, переходили під протекторат Литви.
Тихо й непомітно, ніби між іншим, посуваючись уперед, литовці досягли Києва і заходилися там господарювати – але ніби зі згоди тамтешнього люду. І це при тім, що Київ підлягав орді, а українські князі називали себе підданими хана.
У 1350 р., розохотившись чи розхоробрившись, Гедимін легко і просто
