Петровичем і прозвучати як «ін самогоніус верітус». Зрештою, Семен Петрович був не таким вже й дуже вибагливим «фельдмаршалом», хоча й скаржитися на життя йому не було за що.
І коли Славко порівнював долю Семена Петровича з долею, наприклад, свого батька, який за свої ненастанні щоденні труди в полі з ранку й до ночі мав лише копійчану зарплату й добрячого копняка під зад від радянської влади, то звісно, що не міг не відзначити достоїнств лікарської долі. А тепер, після роз'яснювальної роботи Володьки Васильченка, то й поготів. Тепер Славко загорівся такою непереможною хіттю до медицини, що навіть не звернув уваги на надзвичайно заманливу пропозицію, яку зробив йому, а точніше не напряму йому, а його батькові Гервасію щодо Славка їхній сусід дядько Іван, котрий до того ж був іще й якимось їхнім далеким родичем і кумом Гервасія.
Так от, син дядька Івана Роман влаштувався на роботу в правоохоронні органи, і не просто в правоохоронні органи, а в міліцію, і не просто в міліцію, а в саму самісіньку дорожню автоінспекцію, тобто в ДАІ! І, за словами дядька Івана, його син Роман міг би посприяти щодо влаштування туди в ДАІ й Славка Пузика, адже таке влаштування друзів, знайомих і родичів, які б «не підвели», заохочувалось навіть і начальством Романа. А Роман вже, мовляв, навіть розповів своєму начальству про Славка Пузика, що той надзвичайно здібний колишній комсомолець і відданий радянсько-комуністичний патріот, тобто для роботи в ДАІ надзвичайно підходитиме. А вже щодо роботи в ДАІ, так тут дядько Іван не шкодував ніяких захопливих описів. Всі ж знали, що навіть ще в часи Радянського Союзу даішники жили на широку ногу, як вареники в маслі купалися; як тоді про них казали в народі, даішники хоч і пасуться на голому асфальті, а он які вгодовані. Щоправда, тоді даішникам все ж таки дещо заважали жити конкуренти з прокуратури, КДБ та інших структур, а тепер, за словами дядька Івана, настала повна свобода, воля, демократія і все таке інше, так що жити даішникам тепер можна не те що на широку, а на якнайширшу, просто таки на панську ногу.
– От раніше при Союзі, як було, – просторікував дядько Іван перед Пузиками про даішні справи, – зупиняє даішник когось там на автомобілі, починає там всякі причіпки придумувати, мовляв, а чому там у вас не так, а чому оце не отак, а сам тим часом і думає, як же його здерти свої законні декілька карбованців, думає, кого це він зупинив, може це якийсь шпіон з прокуратури, або з КДБ, абощо, одне слово, важкувато давався тоді хліб даішникам, хоча й тоді, гріх Бога гнівити, жили даішники непогано. А тепер що, тепер все, тепер демократія, свобода, воля, ніяких тобі перепон, зупиняє тепер даішник когось на дорозі, і все, відразу підходить – давай, каже, мені сто, двісті, триста карбованців, скільки треба, стільки й каже, а у відповідь ніхто ні чичирк, віддають грошики і їдуть собі далі. Та що там, даішник може три шкіри з кого завгодно здерти, може навіть штани з тебе зняти – і їдь далі голяка, зумів
