гостріших виразів, ніж «щоб я скис», або «хай мені абищо», або «грім побий»), щоб я скис, – мовив він, – коли сьогодні ж таки не пошлю до міста замовлення на подвійний ящик найкращого ґатунку, який лишень у них знайдеться, і подарую тобі, чуєш? Мовчи, мовчи! Сказав – подарую, і квит, і більш ні слова, отож виглядай: одного чудового дня ящик надійде, саме коли ти не сподіватимешся!» Я наводжу тут ці трохи фамільярні слова містера Шатлворсі, тільки аби показати, яке щире порозуміння було між цими двома приятелями.
Отож того ранку в неділю, коли стало очевидним, що з містером Шатлворсі сталося щось непевне, ніхто не стурбувався так глибоко, як «Старий Чарлі Честен».
Коли він почув, що кінь вернувся без хазяїна, і без хазяїнових саков, і весь закривавлений (куля з пістолета пройшла крізь огруддя бідній тварині, ледь-ледь не вбивши її на смерть), – коли він почув усе оце, то збілів на виду так, ніби йшлося про його рідного брата чи батька, і затрусився весь, наче від пропасниці.
Спочатку він був такий прибитий горем, що й зовсім не міг нічого робити, а вже й поготів не міг укласти якийсь план пошуків; отож він довго намагався переконати інших друзів містера Шатлворсі, щоб не здіймали тривоги, бо, мовляв, краще перечекати якийсь тиждень чи й місяць, чи не з’ясується все само собою, або, може, об’явиться сам містер Шатлворсі і пояснить, чому він прогнав коня самого додому. Гадаю, що ви не раз спостерігали таку схильність до відкладання чи то до зволікання в людях, які мусять щось робити під гнітом тяжкої скорботи, їхні розумові сили неначе ціпеніють, і тому їх жахає будь-яка діяльність, і їм над усе у світі хочеться лежати спокійно в ліжку та «вколисувати своє горе», як висловлюються літні дами, – тобто без кінця пережовувати свою біду.
А жителі Ретлборо були такої високої думки про мудрість і розважність «Старого Чарлі», що більшість їх схильна була погодитися з ним та не здіймати тривоги, поки «не з’ясується все саме собою», як висловився старий добряга; і я гадаю, що так би вони всі й постановили, якби не вкрай підозріле втручання небожа містера Шатлворсі, молодика досить розпусних звичаїв і взагалі поганої слави.
Цей небіж, Пенніфезер на прізвище, і слухати не хотів про те, щоб справа трохи «влежалась», а наполягав на негайних розшуках «останків замордованого». Саме до такого вислову він удався, і тоді містер Честен гостро зауважив, що це «вкрай незвичайний вислів, щоб не сказати більше». Ця заувага «Старого Чарлі» справила глибоке враження на зборисько, і частина присутніх почала допитуватись, «звідки це молодий містер Пенніфезер так ґрунтовно обізнаний з обставинами зникнення багатого дядька, що відчуває за собою право твердити прямо й недвозначно, ніби його дядька «замордовано»? Далі почалась невеличка пересварка між різними учасниками збориська, а надто між «Старим Чарлі» й містером Пенніфезером. А втім, у цьому не було нічого дивного, бо їхні взаємини останні три-чотири місяці були не дуже приязні; якось справа дійшла
